На станції «Миронівка»

Надворі мороз, різдвяний, і  рейки аж дзвенять — у-ууу!

Вітер не вщухає, сиплячи у вагонні щілини колючий, як пісок, сніг.

Пасажири дмухали ротом у схололі руки, тупотіли ногами, тулячись щільно один до одного. В усіх бажання одне: зустріти завтрашнє Різдвяне свято у своїй хаті, а не у вагоні оце гибіти. В кутку, зігнувшись, сиділа нерухомо змарніла жінка; обличчя в неї потроху  спухати стало.

— Звідки, тіточко, їдете? — спитав хтось у куфайці пошарпаній.

— З Воронізької області...

— Чи й там голод?!

— Сутужно й там, але люди там, слава Богу, не мруть.

— По чім там платять за хлібину?

Жінка розповіла, що хліб вона не купувала: де ж їй взяти грошей? В колгоспі платять трудоднями, а трудодні — що горіхи-свистунці... Спродала  одіж — і ось виміняла чотири хлібини. Жаліє, що не вдалося роздобути п’ятої, адже діток у неї п’ятеро; ледве живі...

Урешті-решт поїзд прибув на станцію «Миронівка».

З гуркотом розчинилися двері, і у вагон вскочило троє енкаведистів. Їх розпізнали по голубих картузах із червоними обідками. Зодягнені у сірі шинелі, а з-під них видималися кобури з наганами.

— Розв’язать клунки! — скомандували. — Провірять будемо...

Вихоплювали в пасажирів із рук речі, витрушували до ниточки. Підскочили до жінки:

— Спекулянтка! За нами слідовать.

Жінка розпачливо вчепилася за клунок обома руками:

— Не віддам!

— Віддаси, як миленька...

Люди злякано мовчали, але хтось сміливіший озвався:

— Вона не спекулянтка. В неї дітей п’ятеро голодують...

— Хто там ще защищать здумав — пред’явить документи!

Жінку поволокли через вагон. На пероні вона впала додолу і благала навколішки відпустити, але її тягли  далі по снігові до свого відділення.

Відправлення поїзда чомусь затримувалося аж на півгодини. Вантажники набирали вугілля для опалення вагонів, водолії наповнювали баки з водою, а пасажири з нетерпінням виглядали жінку, адже вона зовсім невинна... Нарешті бачать, що йде  хитаючись. Без клунка; наблизилася до вагона і стала, як укопана.

— Де твій клунок, жінко? — питають.

А що вона людям скаже, коли клунок забрали ще й акта склали енкаведисти. Судити, сказали, будуть...

Потяг різко, рішуче заторготів колесами — рушав.

— Сідай скоріше у вагон! — гукали пасажири до нещасної жінки, але жінка мовби не чула їх. Стояла заніміло, раптом заголосила: «Ой, що ж тепер і робити -и-и-и... Ой, хто ж тепер дасть моїм ластівенятам їсти-и-и-и...» Кричала дуже, заламуючи руки. Востаннє глянула на заметену снігом далеч і, склавши до грудей руки, кинулася на смертельно холодну пекучу рейку.

...Тіло незнайомої пасажирки три дні лежало коло рейок. Енкаведистам і міліції було не до неї;  сторонні люди з жахом обходили тіло. Лише на четвертий день, опівночі, труп вкинули у візок, наповнений померлими людьми; відвезли у велику спільну яму на міському кладовищі.