«Наші голови «свіжішають»

Ганна ДВОРНА, бібліотекар:

— Усе добре у своєму житті я б назвала  «неймовірним»! Бо маю можливість завдяки роботі в обласній бібліотеці для юнацтва бути в центрі подій. А робити те, що корисно, відповідаючи на запити громади, — це кайф. Бо на базі нашої бібліотеки реалізовуються проекти, спрямовані на адаптацію переселенців та підтримку духу наших воїнів. Моє місто — це мій майданчик для розвитку, і я вдячна за те, що дійсно можу знайти у Запоріжжі місце, де, безпечно, можна відпочити і відчути, що це моя земля і я не хочу її віддавати комусь. Так само і з країною, бо моя професія дозволяє мені подорожувати і знаходити майданчики для розвитку будь-де. Раніше такими майданчиками були ще й Крим, Донецьк та Луганськ. Я сумую за ними.

А з поганого — у Запоріжжі дуже довго вирішується питання з розвитком громадського транспорту, невід’ємною частиною якого є велорух. Мер із року в рік «годує» нас обіцянками про створення велоінфраструктури, але наразі нічого не відбувається: громадський транспорт міста в занепаді, а велосипедисти пересуваються разом з автівками, ризикуючи власним життям. Тому ми вже створили громадську організацію «Запоріжжя велосипедне», спрямувавши її на розвиток міста, яке стане зручним для кожного. З того, що в країні поганого, — це війна. А розвиватися у стані війни важко. Хоча, як показала практика, активізація громад зросла в рази. То, може, нам поштовху не вистачало для розвитку?

Тетяна ЦВЯТКОВА, політолог:

— Сьогодні Україна перебуває на вирішальній сходинці свого розвитку. У нас є вибір — або йти вперед і розвивати державу, або зупинитися на місці і з часом знищити все те, що залишилося. У моєму житті за останній рік відбулися кардинальні зміни, і стосуються вони всіх сфер життя. Ми переживаємо ці зміни важко, але я впевнена, що вони принесуть розвиток і позитив у майбутньому. Війна стала нашим найстрашнішим випробуванням, але вона принесла нам сили для боротьби і для збереження своєї Батьківщини. Ми показали, що так просто не здамося.

Протягом останнього року наше місто стало унікальним парадоксом: ми живемо і в мирний, і у воєнний час одночасно. Близькість фронту залишила незгладимий відбиток на сучасності й майбутньому Запоріжжя. Ми як ніхто інший знаємо, що значить жити в 150 км від війни і розуміти, що вона може постукати в наш будинок. Цей факт допоміг згуртувати тих, кому дороге Запоріжжя і його майбутнє. Тих, хто любить це місто і готовий докласти всіх сил, щоб не допустити наближення лінії фронту до нього.

Україна — сильна країна з сильною нацією, яка змогла пережити безліч гноблення і проблем. Сьогодні у нас є величезний потенціал і бажання кардинально змінити курс розвитку країни, і я вважаю, що найкраще, що могло статися з нашою країною, — це той перелом у свідомості людей, який настав після Революції Гідності. Кожен із нас усвідомив, що гідний більшого і що ми не маємо права дозволити, щоб життя, покладені на вівтар свободи, були втрачені даремно. Той волонтерський потенціал, який сьогодні допомагає нашим захисникам зберегти країну, дозволить після закінчення війни побудувати по-справжньому сильну, незалежну і розвинену державу.

Юлія КРИВЕНКО, громадська діячка:

— Я щаслива людина, живу в місті, де немає пострілів, поряд зі мною коханий чоловік,  мої батьки щасливі та здорові. Що доброго у Запоріжжі? Часто ставлю собі це питання, але відповідь з’являється відразу, коли їду через греблю з правого берега на лівий. Кожного дня, їдучи в університет, я відповідала на це питання, хоч як банально звучить, але це Хортиця, її енергетика. Не можу не милуватися її величчю та могутністю. Вірю, що Україна в майбутньому — велика та сильна, якою всі пишаються і яку всі люблять. В Запоріжжі турбує екологічний стан. Викиди заводів нас вбивають, хочеться, щоб ситуація в місті змінювалася. Безумовно, всіх нас тягне додолу війна. Вона є, і цього не приховаєш. Інше питання, що її ніхто не хоче закінчувати, я розумію, що Україну в неї втягнули навмисно. На жаль, ціною смертей тисяч українців. Це не принесе нікому нічого хорошого. Дуже хочу, щоб війна якнайшвидше скінчилась і ми змогли з новою силою будувати Україну. Українці — великі люди, і своє останнє слово в історії вони ще не сказали.

Микола БІЛИК, лідер музичного гурту:

— Нині, безумовно, час переломний, історіотворчий, так би мовити, коли на наших очах і, зокрема, нашими руками творяться важливі зміни в житті нашої країни і кожного з нас. Я живу в Запоріжжі й люблю своє місто, брав участь у багатьох запорізьких майданах, мене вже встигли охрестити «голосом» запорізьких майданів: співав українські пісні, грав на запорізькому синьо-жовтому фортепіано і бодай у такий спосіб робив свою маленьку «теплу», «енергетичну» справу, крім інших, більш «реальних» дій. Тому мені особливо приємно, що моє місто зараз надзвичайно жовто-блакитне, в прямому і переносному сенсі. Надзвичайно тішить, що наші голови «свіжішають», стільки запоріжців здійснюють волонтерську місію, стільки їх готові віддавати особисте заради спільного. Міцнішає спільнота. З’являється багато екологічних крамниць, більшає велосипедистів — вірю, це свідчить про те, що наша свідомість «екологічнішає» — знову ж, у всіх сенсах, ми хочемо здоровіше жити і мислити. У жовтні в Запоріжжі планується «Запорізька книжкова толока» — такий собі місцевий форум видавців. Насправді — унікальна для міста, направду — безпрецедентна подія. Безмежно радію, що культурний простір Запоріжжя потужнішає. Щодо всієї країни — страшенно засмучує, що влада продовжує грати у карткові будиночки й імітувати зміни, тоді як потрібні реальні. Втім, добре, що на державні органи вже давно припинили сподіватися ті люди «на низах», які беруть відповідальність за своє життя і життя держави у свої руки, і дійсно змінюють його. Пишаюсь, що дихаю одним повітрям з такими людьми. Отже, будемо й надалі робити нашу спільну важливу справу. Кожен із нас.

Сергій БРИКОВ, заводчанин:

— Відчуваю себе щасливим, цього літа з коханою відпочиваю на морі. Дуже люблю воду, якщо йдеш до неї з любов’ю, вона віддає позитивну енергетику. У Запоріжжі останнім часом помітно зростає рівень культури — облаштовуються парки відпочинку, де щотижня проводяться культурні заходи найрізноманітнішої тематики. Пригнічує, що деякі місцеві «вояки» полізли у політику за гроші волонтерів. Безумовно, криза негативно позначилася на якості життя. Проте вона відкриває й нові можливості — змушує шукати нових шляхів розвитку. За економічного занепаду Донецька у Запоріжжя, можливо, будуть вкладати більше інвестицій. Після Революції Гідності, думаю, українці переосмислили питання щодо союзу з агресивною Росією і, водночас, зняли рожеві окуляри, дивлячись у бік Європи.

Ганна ТАЛАНОВА, громадська діячка:

— Незабаром святкуватиму шосту річницю весілля. І скоро завершуємо створювати в місті першу в Україні стіну Кохання, що дуже символічно. В Україні, на жаль, поки не все так добре, як би хотілося. По-перше, триває війна. Люди живуть у невизначеності, агресії й депресії, перестають вірити в добре, світле, вічне. Щодо Запоріжжя, тут немає господаря з великої літери, який би допоміг стати нашому місту яскравішим і цікавішим для туристів.