Насильство — зло, що не має права на існування

Коли стається якийсь жахливий злочин, вражені обивателі не можуть надивуватися: як його міг вчинити їхній родич, друг, сусід чи знайомий. Звідки тільки взялася в нього ота жорстокість, схильність до насильства, адже і в школі наче нормально вчився, і на вулиці вiтався...

Їхнє до наївності обмежене світобачення не в змозі збагнути, що за вдаваною добропорядністю може преспокійно критися лютий звір, і саме цей звірячий оскал є його справжньою сутністю, а не маска доброчесності, за якою він ховається. Втім, чи можна дорікати людям за їхню людяність? Вони питають: звідки береться така жорстокість, таке насильство? Надто наївне запитання. Жорстокість, насильство — усюди, варто лише глянути навкруги. Та люди цього здебільшого не бачать, сховавши погляд за рожевими окулярами. Ми не хочемо цього бачити! Бо надто страшна картина постане перед очима.

Адже жорстокість, насильство дитина здатна відчувати ще до народження, в утробі матері, яка зазнає насильства, скажімо, з боку свого чоловіка. Та набагато гірше чекає дитину після її народження. Хіба ви ніколи не помічали, що є діти, котрі навіть у зовсім ранньому віці отримують задоволення від того, що систематично завдають фізичного болю своїм ровесникам, а то й усім оточуючим. Батьки ж, замість того, щоб припинити неподобство, задоволено мружачись, пророкують, що «буде бойовим хлопцем», «не дасть себе образити» і т. ін.

Вперше зі свідомим насильством дитина стикається вже в дитсадку. Тут, у першому в її житті колективі, куди дитину кидають здебільшого попри її волю, дитина вперше зустрічається з таким неодмінним проявом колективу як боротьба за лідерство, що супроводжується, у першу чергу, насильством над іншими. А мета цієї зовні непомітної боротьби — досягнути лідерства для того, щоб мати зверхність над іншими, диктувати їм, змушувати підкорятися, під страхом, знову ж таки, насильства...

Ну а далі — справжній заповідник насильства на ймення «школа». Попри всі намагання педагогів сіяти «добре і вічне» у цьому величезному колективі справжній Клондайк для тих, хто не може жити без насильства. Адже, погодьтеся, у кожному (!) класі завжди були і є зверхники, які висунулися завдяки насильству і паразитують серед учнів саме завдяки насильству. Заходи педагогів до цих «крутих учнів» практично зовсім неефективні, оскільки від часу скасування у школах «покарання різками» не існує жодного (!) законного способу їх відчутно покарати. Тому цей нахабний вид, що паразитує на собі подібних, має розв’язані руки. Тож саме у школі дитина «в усій красі» бачить (і, що найстрашніше, відчуває на собі!) образи, зневажання, приниження і жахливе у своїй буденності поняття «бійка», а вірніше — здебільшого побиття сильними і тупими слабших і розумних.

І це школа! Що вже казати про вулицю, де споконвіку панують свої закони, що незмінно і цілком базуються на насильстві і звірячій жорстокості. Адже не секрет, що коли сперечаються двоє хлопчаків, спір буде вирішуватися не шляхом переговорів і поступок, а саме шляхом грубого насильства. І будуть мірятися силою не лише двоє запальних хлопчиків, як це було в усі часи. Тому що кожен підключить брата, друга, знайомого, той — іще когось, нарешті якогось кримінального елемента, і все може закінчитися трагічно. А що казати про тих численних безпритульних дітей, яких виховує вулиця? Що, крім тотального, брутального, щоденного насильства, ці діти бачать у житті? Можливо, у цих дітей могло бути велике майбутнє. Могло, а в реальності є лише страждання і викривлене насильством світобачення, яке невмолимо тягне їх у трясовину злочинного світу.

Та найстрашнішим є навіть не це. Найжахливіше, що всі змирилися з таким станом речей. Замість того, щоб викривати і нещадно викорінювати насильство з усіх сфер життя, люди воліють радше складати всю вину на «важкі часи» та «культ насильства на телеекранах». Насправді ж цими відмовками люди прикривають свій страх. Вони просто бояться. І мають рацію. Бо, як раптом щось трапиться, навряд чи хтось їх захистить.

Щодо скрутних часів та культу насильства на телеекранах. Так, ці фактори справді мають місце і вкрай негативно впливають на схильність до насильства. Але разом з тим, скажіть, будь ласка, чому в усі часи були і є найбідніші люди, які, однак, ніколи не піднімуть руку на чуже, а є такі, що розкошують в достатках і займаються грабежами і розбоєм заради розваги? Чому є діти, котрі незалежно від того, що саме показують на телеекрані, ніколи не заподіють зла іншим, а є такі, котрі одразу ж після перегляду насильницького фільму поспішають випробувати на ближньому щойно побачене? Тож, мабуть, проблема тут не лише у цьому...

А тим часом у нас чомусь і досі панує дика, варварська практика, згідно якої практично всі конфлікти слід вирішувати шляхом насильства. Втім, старше покоління ще пам’ятає, як кілька десятиліть тому вирішення проблеми насильством вважалося вершиною безкультур’я і невихованості і тягло за собою неодмінний громадський осуд. У наш час і для нашого покоління насильство — майже норма. Тож невже ми настільки деградували? Невже ми нестримно скочуємося до рівня тваринного світу, де все вирішує воля не правого, а сильнішого?

І якщо ми хочемо жити в цивілізованій країні, поміж цивілізованих людей, треба боротися з насильством усюди і завжди, починаючи від сім’ї і вулиці, від дитячого садка і школи, вузу, роботи і закінчуючи внутрішньою боротьбою із власними тваринними інстинктами.

Потрібно врешті викорінити з ужитку саме поняття «насильство». Слід зробити кримінально караною навіть будь- яку усвідомлену погрозу насильством (поки що кримінально карається лише погроза убивством, утім, цю статтю рідко застосовують, оскільки її вкрай важко довести), час відучити людей розкидатися погрозами направо і наліво. Зрештою, треба домогтися, щоб вчинення акту насильства було найганебнішим, найпринизливішим для людини вчинком, щоб особу, що його вчинила, публічно зневажали від старого до малого. І це — крім, власне, покарання. А то іноді буває, що особа, яка утвердилася шляхом насильства, викликає не осуд, а захоплення серед оточення.

Безпідставне насильство має бути раз і назавжди викреслене з історії людства. Та насильство, як кара за насильство, мусить мати місце і повинно бути не меншим, аніж насильство, заподіяне злочинцем жертві.

Та найгіршим є те, що у значній кількості випадків насильство не карається зовсім (через приховування, погрози, підкуп, зрештою, небажання доводити справу до суду та багато іншого...). А насильство мусить каратися! Кожен, навіть, на перший погляд, найневинніший насильницький акт має каратися, щоб це не переросло у більше.... І має суворо каратися. Для цього держава повинна розробити просту, швидку, прозору систему притягнення до відповідальності злочинців, водночас надійно захистивши потерпілих, свідків та інших учасників кримінального судочинства.

Суворість покарання справді є дуже важливою. Та стократ важливішим від суворості кари є невідворотність покарання. Тільки невідворотність покарання для всіх винних не залежно від чину, посади, багатства і впливовості здатне викорінити насильство і повернути довіру суспільства до правоохоронних органів і правосуддя.

На щастя, сучасний цивілізований світ прагне до гуманності, миру і злагоди. І може, хоч у третьому тисячолітті людство, нарешті, позбудеться дикої, варварської спадщини минулих століть — зла, що звірячим оскалом і розпеченим залізом пронизало всю історію людства, яке зветься страшним словом «насильство»!

ВІД РЕДАКЦІЇ: Ми пропонуємо читачам та експертам — насамперед педагогам та юристам — поділитися власним баченням вирішення піднятої у листі проблеми.