Національна інтелігенція в сучасному вимірі

Газета «День», що є найбільш популярною у колах інтелектуалів, регулярно пише на своїх сторінках про роль та місце інтелігенції у сучасному суспільстві і про її відповідальність перед ним. Ця тема досить актуальна. Вона потребує того, щоб до неї повернутися знову. Зазначу, що газета робить важливу справу і в тому, що завжди привертає увагу влади, громадськості до актуального питання про нинішній стан національної інтелігенції і пошуків шляхів його поліпшення. Тож вирішив приєднатися до цієї розмови і я. На це надихнули життєві приклади та історичні екскурси.

Бути інтелігентом у широкому розумінні цього слова — це стан душі, рівень культури, поведінки і тощо. У минулому столітті колишня тоталітарна система зробила все, щоб позбавити тогочасну інтелігенцію духовної спадщини, минулого, традицій, а натомість утворився так званий прошарок між класом робітників і селян. Вихована на комуністичній ідеології нова генерація людей інтелектуальної праці — приручені системою «гвинтики», змушені були їй служити вірою і правдою, аби вижити в ті нелегкі часи. Щоправда, заради справедливості треба зазначити, що частина інтелігенції радянських часів зробила немалий внесок у розвиток науки, культури, мистецтва та інших гуманітарних галузей, що в ряді прикладів має й світове значення.

Інтелігенція дореволюційної доби, серед них і аристократи — представники дворянства, середнього класу виростали на благодатному грунті багатовікових традицій. Немало тут важило й те, що із покоління в покоління передавався спадок, шанувалися родинні традиції. Приватна власність була священною і недоторканною. А людина, котра має статок і впевнена, що він буде непорушним, завжди мала гідність і впевненість у завтрашньому дні.

Як засвідчує тогочасна статистика, 1914 року, наприклад, викладач гімназії (здебільшого це були випускники університетів) отримував на рік близько 250 рублів. За ці гроші він міг орендувати півбудинку з чотирьох кімнат, утримувати дружину (зазвичай жінки тоді не працювали), трьох дітей, одягатися, харчуватися та ще й наймати кухарку. Хоч би як таврували самодержавство, але тоді професор університету, службовець, інженер мали гідну платню. А це означає, що люди розумової праці, високоосвічені державою цінилися належно. А якщо в них ще був маєток із якимись прибутками, то почувалися вони цілком забезпеченими людьми.

Яку платню мають у сьогоднішній Україні лікарі, вчителі та викладачі вишів, працівники культури, відомо. Її ледве вистачає, щоб якось прожити до наступної зарплати. До того ж, ці люди завжди у пошуку, де б можна ще підробити.

Зовсім інші моральні цінності диктує нам наш складний і непередбачуваний час. Високі технології, невпинний розвиток науково-технічного прогресу, постановка інтелектуального продукту на конвеєр, знецінення праці тих, хто заробляє лише своїм розумом, круто змінили роль інтелігенції в сучасному житті. Хто не може пов’язати свою діяльність з комерцією, з бізнесом — приречений на злиденне існування. Про те, як живеться інтелігенції в Україні, засвідчує і те, скільки десятків тисяч інтелектуалів за роки її незалежності залишили Батьківщину в пошуках кращої долі. Це науковці, інженери, програмісти, журналісти, лікарі, актори, співаки, музиканти.

Пригадую, коли я вирушив у березні 1998 року в творче відрядження до Канади, мій співрозмовник у літаку, телеоператор за фахом, розповів, що йому довелося залишити Київ через скрутне матеріальне становище і напівголодне життя родини, у якій було двоє дітей. За допомогою однієї із церковних місій талановитому митцю вдалося перебратися за океан, де він тепер має роботу. Знайшли роботу і дружині, котра має диплом психолога. У пошуках кращої долі за роки незалежності України роз’їхалися по різних країнах світу також тисячі талановитих українських програмістів, інженерів, лікарів, артистів, музикантів. Чудові виступи випускників мистецьких вишів Харкова, які перебралися до Канади, мені довелося почути у Монреалі.

Чому ми ніяк не виберемося в Україні із бідності? А це від того, що у нас несправедливо розподілено національні багатства. Тоді як у європейських країнах ними володіють від 60 до 68% громадян, то в Україні, списуючи все на період первинного накопичення капіталу, до принизливої бідності довели десятки мільйонів людей. Астрономічними статками у вщент корумпованій Україні володіють, за окремими підрахунками, лише 3% її громадян. Тож в одному із своїх інтерв’ю ще на початку 90-х років Леонід Кравчук, даючи напутні слова молодому кореспонденту, зазначав, що, мовляв, треба сприймати ситуацію, якою вона є: будуть бідні та багаті...

Те, що національну інтелігенцію доведено до стану виживання, залишається на совісті тих, кому наш народ довірив свою долю. І хоч би скільки проводили різних форумів з інтелігенцією, хоч би скільки загравали з нею, життя показало, що вона не потрібна ринковому суспільству, а тому в нас наука і культура так слабо фінансуються, перепрофільовуються з комерційною метою клуби, бібліотеки, книжкові магазини та ін. Тож про який моральний стан суспільства можна говорити, коли інтелектуали в Україні виявилися беззахисними і непотрібними, якщо брати до уваги рівень матеріальної оцінки їхньої праці? Для порівняння. У нас вчитель із великим стажем і різними доплатами за звання і категорії у середньому отримує на місяць щонайбільше 1350—1500 гривень (це близько 200 євро), а у високорозвинених країнах нашого континенту — не менш ніж 2,5 тисячі євро. Так ось, за ті півтори тисячі гривень платні вчителевi на фахове зростання майже нічого не залишається, бо ледве вистачає, щоб якось звести, як кажуть, кінці з кінцями.

Нашим можновладцям мусить бути соромно перед цивілізованим світом за таке життя, яке вони уготовили людям розумової праці. Та вони цим не дуже переймаються. Та й народним депутатам корпоративно-олігархічні інтереси — понад усе. Партії перетворили у політичні холдинги, які у період виборчих кампаній можуть підкупити будь-кого і в будь-який спосіб. Саме тоді й інтелігенція залучається до реалізації різних політтехнологій і має можливість підробляти у виборчих штабах, в агітаційних групах, нерідко працюючи одночасно на різні політичні сили. І таке в нас часто буває.

Та хочеться вірити, що у державі колись переможе здоровий глузд і її громадяни матимуть достойне життя, а національна інтелігенція не ходитиме в неї в пасинках, що, на жаль, має місце сьогодні. Тому інтелектуали повинні завжди подавати голос на свій захист, займати громадянську позицію і виховувати тих, хто тримає кермо влади, постійно нагадуючи їм, що без піклування про національну інтелігенцію високоцивілізованої у широкому розумінні цього слова держави не збудувати.