Не так про перебування з Польщею в єдиній державі, як про перебування за межами Московського царства

Я не вступаю в полеміку з автором і свої нотатки називаю не «заперечити», навіть не «доповнити», а тільки «уточнити». У названій статті , на мою думку, невдало вжито для пояснення України як вилому з антиєвропейського моноліту фразу — «завдяки в основному більш ніж трьохсотрічній близькості з Польщею та перебуванню з нею в єдиній державі». Тут доречніше було б сказати не стільки про перебування з Польщею в єдиній державі, а скільки про перебування за межами Московського царства (пізніше Російської імперії). А перебування разом із Польщею та за межами Москви — далеко не одне й те ж саме. В часи могутності Української держави —Київської Русі — Ростово-Суздальська земля, пізніша Московщина, була далекою її окраїною, слабко розвиненою в господарському та культурному відношеннях, у «Заліссі» світло християнства утвердилося на століття пізніше від Київської, Чернігово-Сіверської чи Галицько-Волинської земель. Варварське пограбування Києва зі злодійським викраденням Вишгородської ікони Пресвятої Богородиці не стало приєднанням славної метрополії до утворюваного хижацького державного осередку.

На століття раніше від Московського князівства визволена від татаро-монгольської залежності після розгрому татар на р. Синюсі литовським князем Ольгердом, Україна виявилася за межами можливого впливу Московського князівства, яке навіть після визволення від татарського ярма, на жаль, успадкувало найгірші золотоординські впливи. Саме московське православ’я, на відміну від балканського та українського чи білоруського, стало найневдалішим проявом візантійства.

Відомо, що в домонгольський період, навіть у часи найбільшої феодальної роздробленості культура та мистецтво Київської Русі досягли високого рівня розвитку, про що свідчать київські літописи, філософські твори Іларіона та Смолятича, «Руська правда» та «Поучення дітям» В. Мономаха, «Слово о полку Ігоревім». Відомий український мистецтвознавець Ю. Логвин знаходив у мистецтві пізньої Київської Русі зародки Відродження. Він доводив, що якби не руйнівне монгольське нашестя, що зупинило культурний розвиток держави, наша батьківщина стала б провісницею нової доби. Про це аргументовано говорив Ю. Логвин у своїх публічних лекціях у Будинку науково-технічної пропаганди в Києві на початку 1970-х років, в роки чи не найбільшого маланчуківського терору проти української культури. На жаль, в мене не збереглося письмових свідчень про такі міркування лектора (статті, брошури, книжки).

Потрапивши в підпорядкування литовських князів, більша частина українських земель по суті утворила з Литвою Литовсько-руське князівство. Перше хрещення литовців за посередництвом київського духовенства відбувалось у православному варіанті християнства, державною мовою князівства була руська (староукраїнська) мова, звід законів держави, т. зв. Литовський статут, створено на основі «Руської правди». Радзивіллівський літопис створений за зразком попереднього українського літописання. Тільки після унії Литви з Польщею більшість українських земель підпала під польське владарювання. Але це не означає, що Україна підпала під культурний вплив Польщі, а скоріше безпосередньо латинізованої Західної Європи, зі збереженням первісного візантійського впливу.

Завдяки перемозі литовського князя Вітовта над татарською ордою на р. Синюсі українські землі на сотню років раніше визволилися від татаро-монгольської залежності, ніж московські землі, зі збереженням в останніх найнегативніших рис від поневолювачів навіть у місцевому православ’ї. Навіть в умовах колоніального становища більшості українських земель, які опинилися після польсько-литовської династичної унії, геній українського народу витворив такі знаряддя українського культурного самозбереження, як братства, а для оборони українських земель — славнозвісне козацтво. Недарма нашу країну в XVI—XVIII століттях іноземці називали «Козакією».

Вихідці з України навчалися переважно безпосередньо в університетах Європи, а менше в Краківській, Замойській академіях чи колегіях. Українські братства створили свої навчальні заклади, друкарні, які підтримувалися козацтвом. Уже в 1492 році на замовлення Перемишльської єпархії у Кракові друкарем С. Шпольтом були надруковані чотири українські богословські книги — одні з перших інкунабул в Європі. В 1643 році в Парижі вийшла перша граматика української мови І. Ужевича. Українці першими серед православних народів створили спершу Острозьку, а потім Києво-Могилянську академію, що стала найбільшим науково-навчальним закладом Східної Європи. Найвідоміші українські вчені, державні діячі, митці одержували в них вищу освіту (П. Сагайдачний, І. Виговський, І. Мазепа, П.Орлик, багато представників генеральної та полкової старшини), а тільки окремі, як Б. Хмельницький (Львівська єзуїтська колегія, що стала згодом університетом), Ю. Немирич, навчалися в польських закладах освіти. Саме українська академія дала вищу освіту багатьом вихідцям з інших православних країн Європи. Вона відрізнялася від деяких інших європейських вишів збереженням занедбаних у Римі деяких наукових досягнень стародавніх греків. Можна здогадатися, що М. Ломоносов, навчаючись у КМА, засвоїв із праць І. Гізеля чи безпосередньо зі старогрецьких джерел атомарну теорію будови речовин, що дало йому змогу сформулювати закон збереження матерії. Мабуть, від Гізеля він перейняв учення про три стилі («штилі») літературної мови.

Попри окремі позитивні моменти перебування України у складі Речі Посполитої (дозвіл короля Баторія організації козацтва, спільна боротьба проти турецької агресії під час Хотинської кампанії, спільна оборона українського козацтва з польським королем Я. Собєським Відня та інші), наша країна перебувала в колоніальному становищі. Насаджуючи польську освіту та виховання дітей знаті в католицькому дусі, польській державі вдалося полонізувати дворянську верхівку на українських землях. Тому Б. Хмельницькому довелося воювати під час визвольної війни 1948—1957 років із військами, очолюваними нащадками українців — Потоцьких, Калиновських, Заславських, Лянцкоронських, навіть Вишневецьких.

Невеликий екскурс у пізніші часи. Ця негативна традиція збереглася навіть тоді, коли поляки самі опинилися в підлеглості Австрії й всілякими способами не допускали українців у складі Галичини до управління краєм та навчання в середніх та вищих навчальних закладах. А вже в період міжвоєнної Польщі в Галичині, яка Лігою Націй тимчасово, на 20 років, до остаточного розв’язання питання про її державність, була включена у склад Польської держави, та у Західній Україні загалом заборонялося викладання у вишах українською мовою, квота українців у вишах не перевищувала 5%. Ще гірше було з працевлаштуванням. У таких скрутних умовах у Львові на початку 20-х років минулого століття діяли підпільні українські університет і політехніка, згодом заборонені владою. На початку 1930-х років урядом проведена санація — розгром українських культурно-освітніх громадських організацій. Під час проведення парцеляції дворянських земель ділянки виділялися тільки переселенцям-полякам за заслуги на військовій та поліційній службах.

Православна церква України, що входила до складу Польщі, не піддавалася впливу московського, найбільш реакційного візантійства, узурпованого царською самодержавною владою, до 1686 року не підкорялася московському патріарху. Характерно, що митрополит Київський, Галицький та всієї Русі Косов у 1654 р. виступив проти Переяславської угоди. Його попередники — П. Могила та інші — шукали християнського національного примирення між різними конфесіями. Відомий церковний діяч, ректор КМА К. Сакович, автор «Віршів на жалосний погреб славного рицера Петра Конашевича Сагайдачного, гетьмана Войска Запорозкого», перейшов у греко-католицьку віру. Відносини між різними конфесіями не носили неприми ренного характеру, тому Й. Сліпий написав свою 17-томну історію єдиної української церкви.

Хоча Україна формально входила до складу Речі Посполитої, звитяжні досягнення українського козацтва, особливо перемоги на морі й на суші П. Сагайдачного та національно-визвольна війна під проводом Б. Хмельницького, досягнення в галузі громадянського суспільства (магдебурзьке право в містах , діяльність братств), освіти, науки (КМА —відомі філософи І. Гізель, Т. Прокопович, С. Яворський, Г. Кониський, Г. Сковорода, мережа колегій у найбільших містах, широка мережа міських та сільських шкіл, друкарень, славнозвісне українське — мазепинське — бароко) заслужено зробили нашу країну — спадкоємицю Київської Русі — відомою у світі. Про це красномовно свідчать слова Еразма Роттердамського, який ще в 1521 році в листі Йонасу Йодоку писав: «...я надіюсь і прагну бути корисним не лише німцям, але й французам, іспанцям, англійцям, чехам, рутенам, а якщо тільки зумію, навіть туркам та сарацинам». І хай не ображаються інші братні слов’янські народи, серед слов’янських названі тільки найзахідніше просунуті в масив германських та романських країн чехи та «рутени» — українці.

Такого визнання наша країна досягла завдяки збереженню здобутків, традицій матері — Київської Русі, тісній безпосередній взаємодії з Західною Європою, відірваності від відсталої Московщини та інколи всупереч польському пануванню.