Не той птах

Ідеться про хижу, як пишеться в будь-якому довіднику, птицю з родини яструбів. Така вона від природи. А вже з волі людського розуму її найменням було освячено в Україні міліцейські підрозділи спеціального призначення — «Беркут». Вірогідно, той чи ті, що ухвалювали цю назву, не були обізнані з творчістю Івана Франка. Не маю наміру їм дорікати. Кожному своє. Тим паче що не бракує чиновників і вищих рангів, яким, м’яко кажучи, не до української мови.

Але в даному разі суть справи в тому, що ім’я великого українського письменника відоме в усьому світі. Його поезії читаються і чуються не лише в Україні, Росії або Європі, а й за синіми морями та безмежними океанами, особливо ж на обох континентах Америки й навіть у далекій Австралії, де вихідці з України сподіваються на кращу долю, шукають щастя на чужині.

Спадщину великого Каменяра, титана духу, охоплюють десятки томів. Та при цьому вірш «Беркут» не за сімома замками. Він на виду. На слуху не тільки у філологів, гуманітаріїв, загалом людей освічених, а й у допитливих школярів, студентів. Беруть першу-ліпшу збірку й читають. Подавати в газеті весь текст не випадає. Тому обмежуся прикінцевою частиною. При цьому аж ніяк не варто ставити авторові на карб діалектизми й відхилення часом від звичних наголосів у словах. Ті огріхи не від забаганок чи недогляду творця, а від недолі українського народу, який мусив добуватися до об’єднання в незалежній державі через кордони між імперіями, які шматували цілісне впродовж століть.

Отже, закінчення поезії «Беркут»:

Я не люблю тебе, ненавиджу,

  беркуте!

За те, що в груді ти ховаєш

 серце люте,

За те, що кров ти п’єш,

 на низьких і слабих

З погордою глядиш,

 хоч сам живеш із них;

За те, що так тебе боїться

 слабша твар;

Ненавиджу тебе за теє,

 що ти цар!

І ось блищить мій кріс —

 ціль добра, вистріл певен,

І вбійчеє ядро під хмари

 понесе він.

І замість нести смерть

 згори на земне ложе

Ти сам спіткаєш смерть

 під хмарами, небоже.

І не як божий суд,

 але як труп бездушний

Ти впадеш, судові тих моїх

 куль послушний.

І не остатній ти!

 Нас є стрільців стосот:

І все, що звесь беркут,

 полоще кров’ю рот,

Вивищуєсь над мир,

 тривогу й пострах сіє, —

Те кулі не уйде,

 як слушний час наспіє.

А труп бездушний ми без

 жалю, без промови

Ногою копнемо й підемо

 дальш на лови.

22 — 24 травня 1883

Учителі учням, а викладачі студентам пояснюють, що в основі вірша — алегорія. Ідеться про одвічну боротьбу добра зі злом. А головне в тому, що утверджується віра в торжество добра.

Хай там як, а, здається, ліпше було б замінити-таки назву спецпідрозділу, про яку йдеться, не ліпити її до тих, до кого людність мала б ставитися як до співгромадян.

Хочемо цього чи ні, а за правічною традицією народної мови самі по собі слова «беркут», «крук», «яструб», «шуліка» завжди вживалися з негативним відтінком. На відміну від одвічно позитивних характеристик таких птахів, хоч і хижих, як сокіл або орел сизий чи сизокрилий.