Ніка — «закопувачка» їжачків
Колись у «Дні» прочитав про дивних їжакоїдів. («День» у № 63 від 5 квітня 2002 року писав про неоднозначні гастрономічні звички мешканців села Столинські Смоляри, що на Волині, фірмовою стравою яких є... печеня з їжака. — Ред.) Думаю, а чого б не розповісти й цю історію?
Коли наша добра знайома Лариса Вікторівна починає розповідати про Ніку, то голос, рухи, міміка, а головне — внутрішній стан цієї жінки з вищою освітою так змінюються, що, здається, йдеться не про звичайного собаку, а, як мінімум, про дуже дорогого й, що головне, особливого члена людської родини.
Власне, Ніка не така вже й звичайна. Належить до оспіваної Джеромом Клапкою Джеромом чисельної та різноликої сім’ї кмітливих тер’єрів. Пригадуєте розумаку Монтморенсі з роману «Троє в одному човні (як не рахувати собаки)»? Чого варта звичка Ніки будь-що лягати спати рівно о 21 годині (педантично, як колись це робив сам Нечуй-Левицький!) та ще й за обов’язкової умови: класти голову на... подушку!? Або лазити, ніби придніпровська мавпочка, парканами?..
Утім, є у Ніки одна особливість, про яку Лариса Вікторівна розповідає з особливою пристрастю, доводячи слухачів до тієї стадії сміху, від якого з’являються сльози на очах. Виявляється, у Ніки склалися незвичні стосунки з... їжаками. Якось, іще цуценям, їй довелося позмагатися з колючим звіром, який літнім вечором, голосно сопучи носом, мандрував двором у своїх справах. Тоді гарчання й довге вовтузіння навколо комахоїдного створіння для чорнявки закінчилось доволі ганебно: сину Лариси Вікторівни довелося витягувати з собачого рота голки травмованого, але нескореного їжака.
Відтоді, здається, все й розпочалося.
Якщо інші собаки у схожих випадках і надалі продовжують несамовито гавкотіти, а при нагоді намагаються будь-що розтерзати колючу кулю, до крові ранячи лапи й мокрі носи, то Ніка виробила власну, ні з чим не порівнювану антиїжакову тактику й стратегію. Зовсім не зважаючи на статеву та вікову приналежність їжаків. Отож, угледівши дорослого їжака, їжачиху чи маленьких їжаченят, котрі одне за одним чимчикують за мамою, проробляє з усіма завжди одну й ту ж саму процедуру. Десь у степу чи прямо посеред двору вона вириває передніми лапами ямку й зіштовхує туди згорнутого їжака. Коли ямка виявляється замалою, то, акуратно витягши скручене створіння, розширяє та поглиблює її. Знову кладе туди голкастого й швиденько закопує його. Отримавши несказане задоволення від учиненого, біжить шукати якоїсь іншої розваги. Ось така вона — переможниця їжаків, Ніка!
Цікаво, що Ніка, знаходячи їжаків практично у всі пори року й у найнесподіваніших місцях (наприклад, у купах опалого листя), напрактикувалася безтурботно брати їх зубами, лишаючись непоколеною.
Звісно, заживо поховані перелякані звірята, ніби зомбі тваринного світу, через певний час, обтрусивши з себе землю, тікають подалі... Хтось скаже, що, мовляв, не надто «гуманна» тварина. А що ж тоді говорити про їжакоїдів-волинян, про яких свого часу розповідав «День»?
