Ностальгія за «нашою» імперією?
Піднята «Днем» (№70 від 20 квітня ц. р.) тема надзвичайної популярності в Україні російського телевізійного серіалу «Бедная Настя» примушує уважніше придивитися не лише до феномена власне фільму, а й до нових «телесеріальних» віянь із північного сходу. Не важко помітити, що останніми роками російське телевізійне «мило» з неабияким завзяттям почало експлуатувати дві основні теми: правоохоронну («Убойная сила», «Менты», «Каменская», «Гражданин начальник» тощо) та «ностальгійно-патріотичну» (піонером тут якраз і стала «Бедная Настя»). Попри очевидні відмінності цих двох жанрових напрямів, вони мають одну спільну рису, чудово віддзеркалюючи ідеологічні вподобання нинішнього керівництва Росії й Володимира Путіна зокрема. І якщо любов російського лідера до «ментовської» романтики можна пояснити спогадами про власну «бойову молодість», то експлуатація образу «Росії-матушки» — це вже конкретна цілеспрямована політика.
Можливо, такий прямий зв'язок між нинішньою політичною лінією Путіна та появою в Росії цілого пласта відповідних «маскультних творів» (книжки, фільми, пісні, телесеріали) може здатися надто спрощеним та випадковим, але очевидним є одне: Путін дуже тонко відчув нинішню тугу більшості громадян своєї країни за «Великою Росією», а індустрія масової культури (особливо телебачення) у свою чергу моментально зорієнтувалася, пропонуючи «спраглим» посмакувати ностальгійно-патріотичний великоросійський «коктейль». Звідси й шалена популярність тієї ж «Бідної Насті». Глядач насолоджується прекрасними краєвидами панських маєтків, вишуканими інтер'єрами царського палацу, слух пестять давно забуті слова («Ваша величносте», «граф», «барон», «дворянська честь»). І глядачеві вже абсолютно байдуже, що реальних історичних персон фільм зображує в спрощено- карикатурному вигляді: імператор Микола I постає таким собі підстаркуватим ловеласом, його син Олександр — романтичним «Дон Жуаном», а видатний російський поет Василь Жуковський (у досить стриманому виконанні Олександра Калягіна) — вічно заляканим лакеєм-вихователем. Тому називати серіал історичним просто смішно. А от ідеологічним — так, безперечно. І той факт, що від перегляду «Насті» буквально мліють мільйони українських глядачів, є досить симптоматичним. Українці, обділені якісним національним «маскультом», змушені споживати російський телепродукт, долучаючись до суто російської системи історичних цінностей, ментальності та ідеології. І вже багато глядачів в Україні розділяє серіали на «американські», «мексиканські», «бразильські» та НАШІ (тобто — російські!). Відповідно, й герої цих серіалів стають «своїми». Наша Настя, наш цесаревич, наш імператор… А чи багато українців, які дивляться «Бідну Настю», знають, що красень-цесаревич Олександр, ставши імператором, двічі завдасть удару по українській мові — Валуєвським циркуляром (1863) та Емським указом (1876)? А незграбний товстун Жуковський — один із безпосередніх рятівників із неволі Тараса Шевченка, який на знак подяки присвятив Василю Андрійовичу свою поему «Катерина»?
На жаль, історична правда в подібних телепроектах — лише тло, на якому розгортається красивий і щемливий «лубок». Росіяни запоєм «ковтають» серію за серією та утирають ностальгічну сльозу. А українці? Сльози якої ностальгії ллють вони, дивлячись подібні серіали? Ностальгії за «нашою» Російською імперією?
