Один злочин породжує інший

Перед ухваленням проекту Закону «Про засади державної мовної політики» найчастіше повторюваними словами одного із авторів цього законопроекту було запитання: «А ти читав проект закону?» Я тоді прочитав сім статей. Більше душа не витримала. Після того, як у виступі 13 грудня він закликав «безграмотных депутатов обратить внимание» на положення цього закону, я ознайомився ще з двома статтями. І тепер мені хочеться запитати його авторів: «А ви читали, що ви понаписували?»

Цей закон веде до витіснення української мови із органів державної влади та органів місцевого самоврядування, а також інших публічних сфер суспільного життя, загострює протистояння в суспільстві, суперечить рішенню Конституційного Суду України №10-рп/99 від 14 грудня 1999 року та порушує багато статей Конституції України.

Насамперед закон суперечить ч. І п. 4 ст. 92 Конституції, бо виключно законами визначається порядок застосування мов.

Відповідно до ч. 1 ст. 6 Конституції, державна влада в Україні здійснюється на принципах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову. Згідно зі ст. 75 Конституції, «єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент — Верховна Рада України». А органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених чинною Конституцією межах і відповідно до законів України (ч. ІІ ст. 6 КУ). Тож передання — навіть самою Верховною Радою України — на місця свого права визначати порядок застосування мов є порушенням Конституції. До того ж, відповідно до ч. ІІ ст. 19 Конституції, «органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі та в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України». Це є ще одним порушенням Конституції, яке вже здійснила не тільки Верховна Рада України, а й ті органи місцевого самоврядування та їхні посадові особи, які поспішили скористатися цим законом.

До речі, відповідно до ч. ІІІ ст. 143 Конституції, органам місцевого самоврядування можуть надаватися законом окремі повноваження, здійснення яких держава фінансує в повному обсязі. Але виділення коштів на регулювання порядку застосування мов органам місцевого самоврядування із Державного бюджету буде незаконним, оскільки це законодавчі, а не виконавчі повноваження (ст. 92 КУ).

У Законі України «Про засади державної мовної політики» (абзац 2 ч. 1 ст. 4) здійснено ще одне порушення Конституції, а саме — статті 8.

Воно, може, й правда, що в Україні вже не визнається й не діє принцип верховенства права. І Конституція України давно не має найвищої юридичної сили. Бо закони та інші нормативно-правові акти давно вже ухвалюють не на її основі, і вони не відповідають Основному закону. І конституційні норми вже давно не є нормами прямої дії (ст. 8 КУ). Тому В. Колесніченко й посилався на цей закон як на індульгенцію за зневажання української мови і намагання витіснити її із законодавчого органу влади Української держави, виступаючи на сесії Верховної Ради України 13 грудня 2012 року.

Саме цим і зумовлене при ухваленні Закону України «Про засади державної мовної політики» вилучення зі статті 2 Регламенту Верховної Ради України пунктів 3 і 4. Замість них, з’явилося посилання на статтю 9 згаданого закону. У Регламенті було: «Промовець, який не володіє державною мовою, може виступати іншою мовою». А почала діяти норма закону: «Промовець може виступати іншою мовою». Різниця суттєва. Чим В. Колесніченко і скористався, прорекламувавши своє дітище російською. Хоча й українську мову ніби знає. Але ж кандидатові юридичних наук, як і його колезі по «трудах» С. Ківалову, варто було б знати, що нормативно-правові акти мають різну юридичну силу. І перед тим як звинувачувати людей, які не читають Регламент із його змінами, а ще краще перед тим як сідати за написання таких горезвісних законів, потрібно було б заглянути в перший-ліпший юридичний підручник і прочитати, що найвищу юридичну силу мають Конституція і рішення судового органу конституційного контролю, а не їхній «закон». А потім ще й прочитати рішення Конституційного Суду України про офіційне тлумачення положень статті 10 Конституції України щодо застосування державної мови органами державної влади. Особливо про те, що «рішення Конституційного Суду України є обов’язковим до виконання на території України, остаточним і не може бути оскарженим».

Вчинили неправомірно й тодішній Голова Верховної Ради В. Литвин та Президент України В. Янукович, підписавши нікчемний закон. Та навіщо таким кандидатам юридичних наук, членам Усеукраїнської ради юстиції (мабуть, і заслуженим юристам і таке інше) дотримуватися Конституції?! Крутять нею, як циган сонцем.

Можна було б звернути увагу й на інші недолугості того закону, але від цього не додасться в регіоналів ні юридичних, ні філологічних знань, а найприкріше — і поваги до того народу, яким вони заправляють.

Із повагою

Володимир КУЛІНИЧ, народний депутат України ІІ скликання