Особливості Всеукраїнського перепису в Кримській автономії
Національність — «украинец», рідна мова — «русский». Такий запис зробила обліковець під час перепису в Сімферополі — про кого б ви думали? — про головного редактора «Кримської світлиці». Не обов’язково в Криму бути редактором української газети, щоб помітити таку підступність і відстояти свою рідну мову. Але заради того, щоб оцю «упередженість» задокументувати, таки треба було, аби на її шляху трапився журналіст.
І що, здавалося б, архіскладного в тому, щоб просто зачитати пункт за пунктом запитання в переписному листі і записати у відповідній графі зі слів опитуваного відповідь? Та навіть вільно не володіючи українською мовою, обліковець після одного-двох інструктажів знатиме тих два десятки анкетних запитань чи не напам’ять! Власне, пані Людмила, котру ми в суботу, 8 грудня, впустили до нашої оселі виконати покладену на неї державою відповідальну місію нас переписати, розпочала бадьоро і впевнено, встигаючи поміж запитаннями пожалітися, що десь їй і бланк вже встигли зіпсувати, а ще десь — облаяли...
Що ж, співчуваємо, всякі люди трапляються. Але до справи: прізвище та ініціали, родинні стосунки, стать, вік, місце народження, національність. І так, ніби між іншим, після національності прозвучало: «Мовою какой... русским языком владеете?»
Та чого ж не володію? Ще, може, й краще від декого з росіян, бо свого часу попрацював понад десяток літ у кримській російській газеті. Тому й відповідаю ствердно: так, володію. У переписний лист не заглядаю, які там далі пункти, чекаю нових запитань. «А інша мова, иностранным языком каким владеете?» — суржиком продовжує обліковець. Поки раджуся з дружиною, чи варто нам з нею щось говорити про нашу напівзабуту університетську «німецьку зі словником», жіночка встигає узгодити моє громадянство і перестрибнути вже до освіти.
І тут аж приголомшує думка: а чого ж це мене й досі не спитали про мою українську мову? «Почекайте, шановна, а що ви отам вже встигли записати — можна глянути?» І торопію: в графі «ваші мовні ознаки» навпроти пункту «рідна мова» стоїть... «русский».
Чи легко було після такого шоку переконувати пані Людмилу в тому, що вчинила вона зле? Сумніваюся, що й тепер вона кається. Бо непідробно дивувалася: чого це я з нею не погоджуюся? («Вы же сами сказали, что владеете русским. Ну, вот давайте я тут сверху напишу, что вы еще и на украинском можете»). І ще непідробніше обурювалася, коли мені довелося власноруч записати навпроти такого важкого для неї пункту, що я не тільки можу «на украинском», а що ця мова для мене — рідна (вибачай, державо, за зіпсований бланк, але він був би ще більш зіпсований, якби в ньому залишилася облудна неправда).
Втім, деяку невпевненість у своїх вчинках наша суботня гостя все ж відчувала (особливо після того, як я на факсимільному апараті зробив про всяк випадок копію зіпсованого переписного листа і увімкнув диктофон). Тому, напевне, й погодилася переписати нашу сім’ю заново (до речі, поки я в сусідній кімнаті займався копіюванням, пані Людмила встиг ла «зрусифікувати» ще й мою українську дружину, записавши російську мову як рідну i для неї!).
Ось так, із другої спроби і з великими потугами, ми перевалили через підступне сьоме запитання. Врешті-решт дісталися до пункту про місце моєї роботи, заповнивши який, пані Людмила, напевне, пошкодувала, що він не стоїть в анкеті першим: може, була б обачнішою? Та все одно, стриматися і не проголосити, що «украинцы нехорошие» і вона їх «не признает», таки не змогла. На тому й розійшлися.
Та, як виявилося, ненадовго. Вже наступного дня, у неділю, в двері наполегливо постукали: знову пані Людмила, тепер уже в супроводі двох серйозних чоловіків. Один із них показав посвідчення (з неповторним українським прізвищем!) начальника тієї лічильної дільниці, звідки було направлено до нас пані Людмилу.
«Какие у вас претензии к работе нашего учетчика? Почему вы испортили бланки?» — суворим командирським голосом розпочав пан Віталій. (Вибачте, шановні дійові особи цього репортажу, що не називаю ваші прізвища, але чомусь до останнього віриться, що вам, або рідним вашим, не дуже хочеться такої слави). Поговорили... Україна — це, виявляється, Малоросія. А Крим — це Росія, тож даремно ви отут пручаєтеся «с вашей украинизацией». І взагалі — «этот национализм, эта ржавчина — он во всем виноват! А газета ваша — раза два в руки ее брал — нет, не то...»
Людоньки, яка українізація? З єдиною переповненою українською гімназією в колишньому дитсадку? З одним українським підручником на цілий клас? З ярликом «націоналіст» (для Криму це ще й досі — лайка) лише за те, що не дозволив під час перепису «розукраїнізувати» себе і свою дитину?!
Якщо це називається «українізація», то як охрестити те, що роблять з нами сьогодні найняті на наші ж українські гроші переписники під орудою ось таких панів Віталіїв з командирською виправкою? Ну, відстояли, хто міг і захотів, своє особисте українство, проголосімо тепер самі собі урочисто, що держава починається з нас. А що далі?
А далі ми звернемося до наших кримських статистичних начальників із пропозицією дати оцінку результатам переписної діяльності обліковця пані Людмили і тих, хто її ось так до цієї відповідальної державної місії підготував (тут уже, шановні, вибачайте, але прізвища ваші назвати доведеться). Потім ці оцінки опублікуємо. І зробимо разом з нашими читачами відповідні невтішні висновки. І разом лаштуватимемося на березневі вибори, вірячи в те, що спроможемося узріти на цьому «політичному ярмарку» майбутніх поводирів і гуртом хоча б вибори організуємо не так, як цей перепис, який лають тепер як ліві, так і праві, як націоналісти, так і шовіністи, як державномовні, так і «русскоязычные», як «Крымское время» з такою ж «Правдой», так і «Кримська світлиця».
Але ж дивіться, панове й товариші, господа і просто громадяни: а все ж таки є у нас хоч щось спільне в нашій багатостраждальній державі!
То, може, все у нас ще вийде?
