Пам’ять поколінь

Софія Кочмар, студентка факультету журналістики ЛНУ ім. І. Франка — постійна читачка «Дня» і вже майже рік, як наша дописувачка. У квітні минулого року на шпальтах «Дня» (№58, п’ятниця, 2 квітня 2010) вийшов перший її матеріал «Як ми викристалізуємо в собі чемпіона, або У чому сила держави». Пропонуємо нашим читачам нові матеріали Софії, присвячені спогадам воїна афганської війни та Голодомору 1932—1933 років.

Яке обличчя у страху?

Василь, 45 років, воїн афганської війни.

У нього зовсім не зелені котячі очі, більше того, якщо раптом вам доведеться все ж зазирнути в його очі, то погляд двох світлих точок у темному під’їзді здасться вам безмежним морем!

Я бачив його в очах моєї матері, коли я, її єдиний вісімнадцятирічний син, сідав у літак «чорний тюльпан» і знав напевно, що не повернуся. Дивно, він має вражаючу здатність мирно співіснувати в одному серці з любов’ю, вірністю, а часом навіть із молитвою.

Я бачив, як він нищив живучий блиск в очах моїх нових братів у тому чортовому літаку. Тоді він мав особливу силу, помножену на сотню наших паралізованих душ.

Я не знав, що матиму фатальну місію ховати його назавжди застиглого, на очах ось цих самих молодих юнаків, коли ті повертатимуться додому... в цинковому гробу.

Я бачив його матеріального. Це був страшний вечір! Під час однієї з наших фізичних поразок я мав не менш глибоку духовну втрату. Я мусив спалити всі свої фотокартки, що їх із величезними зусиллями отримав від Лілі з дому. Вона завжди сміялася до мене з цих майже ікон, якось наче оберігала. А тоді, коли вже майже все згоріло — і батьківська хата за спиною, і те чудове плаття, — залишилися лише очі... й знову він у них. Він з’явився на папері й одразу ж димом засмердів в моєму афганському жертовнику.

Я бачив його у тремтінні рук друзів, які отримували свої заслужені нагороди — хто зірку, хто героя соціалізму, хто за хоробрість, а хто людину — n...го року. Він, непрошений гість, прийшов і сюди, на цю пишну церемонію із президентом, фотокамерами, квітами й поцілунками. Він не мав права приходити ще й сюди... А таки прийшов... Бо знав, що знову з’явиться той самий трепет рук у скромній поштовій халупі, той герой, взявши свою зірку, прийде, аби побачити свою пенсію...

Я знову бачив його в Лілиних очах, коли вона, жертва екологічної ситуації або халатної медицини, підніматиметься на поверх вище, якраз в операційну, в онкологічній клініці. І був він у трепеті материнських рук до дітей, яких, імовірно, не побачить.

Я відчував його в собі, коли йшов на смерть, але я не міг подумати, що знову зустріну його, коли доведеться йти на п’єдестал... як той із небагатьох, хто вижив.

Я бачив...страх!!!

Голод — не попса!

Коли я була молодшою школяркою...

Пам’ятаю хліб на столі й свічку...

Пам’ятаю, як розказувала віршик про хлопчика, в якого пухли ноги й живіт. Я тоді ніяк не могла зрозуміти, чому він, бідолашний, не має що їсти, чому в нього великий живіт...

Коли я трохи підросла і почала писати...

Директор школи викликав мене у свій кабінет: «Розкажи про 9-Б, про Ніну Борисівну, яка нам таке й таке розказала, що той клас підготував виступ, а той — танець. Пиши — пиши!» А я тихо: «А про Голод коли писати?» В директора відняло мову...

В Києві, на Печерських пагорбах, височіє свіча... Заходиш у підвал.. Свічка.. Зерно... І бабця несамовитим голосом кричить: «Ярино! Ярино! Віддайте корову!»

Я, вже не мале дівча, так перелякалася, що з плачем втекла... Господи, та ж не корову вона любила, а життя...

Голодомор для мене — не розділ із підручника, а певні моменти власного досвіду!

Коли Джеймс Мейс працював над проектом «Запали Свічку пам’яті!», міг лише мріяти, що в школах ставитимуть цілі вистави на цю тему, але аж ніяк не міг здогадатися, що робитимуть це ті ж самі вчителі, що колись виганяли дітей з-під церкви на Великдень.

Усе перемішалося...

Україна живе не у просторі Всесвіту, а так, ніби під куполом, де є свої акробати, клоуни і глядачі...

Коли Ющенко будував Свічу пам’яті, він не знав, що згодом до неї приходитимуть люди не помолитися за померлих, а щоб у напівголому вигляді сфотографуватися з журавлями...

На пам’ять...
Але не про те...

Дід Іван, умираючи у вапняній ямі, разом зі своїми «мертвими» односельцями ні про що не думав...

Він молився... Господи, прийми його душу!

А вона, мати, яка зарізала трійко власних дітей, не молилася... Вона кляла... Збожеволіла... Господи, прийми й її душу теж! Не зарахуй їй гріха того!

Коли металева куля летіла в спину Андрійка, що зірвав три колоски, вона не знала, що вбиває дитяче невинне серце...

Не знала Америка й Європа, що гинуть мільйони таких Андрійків...

Ніхто нічого не знав... А мусиш знати ТИ!!!