Підношення, які влаштовують усіх
«Некоректно, — докоряє доцент Анатолій Бебело професорові Джеймсові Мейсу, — узагальнювати одиничні факти «таким способом» («День», №187 від 18.10.2003). «Коректний» — означає, як відомо, «тактовний, ввічливий». Професорське узагальнення непривабливих явищ в українській системі вищої освіти, можливо, і не дуже тактовне за формою (хоча я цього і не вбачаю), але абсолютно точне за сутністю.
Як повідомляє довідник для тих, хто вступає до німецьких ВНЗ, із 13 870 німецьких студентів-першокурсників, які обрали 1996 року своїм майбутнім фахом германістику, лише 2 331 за п'ять років отримали диплом. Це, як зазначають автори, «трагічний рекорд» неуспішності. Нерекордсмени виглядають не набагато краще: приблизне співвідношення «дипломовані/ті, хто вступив» становить: історія — 1/6, математика — 1/5, політологія — 1/5, економіка — 1/3, фізика — 1/3, юриспруденція — 1/2. До одиниці це співвідношення прямує лише в медиків і фармацевтів (моє пояснення: перших рухає покликання від Бога, останніх, можливо, стимулює ситуація на ринку праці, бо безробіття серед фармацевтів найнижче для дипломованих фахівців Німеччини: минулого року лише 683 чоловіка на всю країну; для порівняння: медиків — 6 071, а економістів аж 15 041, тобто в 22 рази більше!).
Ситуація, коли лише кожен п'ятий із числа тих, хто прагне здобути вищу освіту, отримує свідоцтво про неї, виглядає абсолютно природною. Бо освіта ВИЩА, і далеко не кожному — внаслідок суб'єктивних причин — можливо до неї дотягнутися (нагадаю, що освіта в Німеччині безкоштовна).
А що ми маємо в Україні? Дзеркальне відображення норми: лише одиниці з числа вступників на перший курс не отримають диплома за п'ять років. «Україна ВНЗівська» — країна-задзеркалля: наш студент відрізняється від свого німецького колеги знаннями просто- таки апріорними, і якщо вони викладачем не виявляються, значить, гріш ціна такому викладачеві. Всім українським професорам і доцентам наказано озброїтися педагогічними прийомами платонівської сили, яка, нагадаю, дозволяла великому учневі Сократа домогтися, щоб неписьменний хлопчик-раб розв'язував найскладніші геометричні задачі. Отже, «двійка» студента обертається «двійкою» викладачеві, бо він не спромігся навчити цього студента (так само, як у футболі: виграє команда — виграють гравці, програє команда — програє тренер). Якщо ж «двійки» отримують багато студентів, то — «фірма ваших послуг більше не потребує». «Освітня фірма» потребує таких викладачів, які можуть «навчити» всі 100% студентського контингенту. А яким чином у відомостях і залікових книжках з'являться заповітні позитивні оцінки, не так уже й важливо.
У цьому насамперед і полягає причина корумпованості вищої освіти: викладач не може, не накликавши на себе оргвисновки, поставити те, що заслуговує (а вони цього заслуговують!) більшість студентів. Елементарна — в рамках навчальної програми — вимогливість кваліфікується студентами та керівництвом як злісне здирництво. З іншого боку, можна зрозуміти й керівника ВНЗ, який вимагає від викладача 99% успішності: міністерство «зріже» ставки, забере ліцензію; відраховувати комерційного студента — взагалі рубати сук, на якому сидиш.
Ось і виходить, що помірні підношення від вказаної більшості студентів — при цьому помірність індивідуального підношення компенсується кількістю тих, хто підносить, — влаштовують усіх: меншість, яка успішно гризе граніт науки, отримує знання і заощаджує гроші (неможливо собі уявити, щоб при тупій байдужості й неробстві більшої частини студентства викладач не мав би найтепліших почуттів до тих небагатьох, які попрацювали, щоб вивчити його предмет); більшість, яка відбулася невеличкою сумою та щаслива своїми «трійками»; деканат, з його 99% успішних студентів; зрештою, викладач, звільнений, таким чином, від тиску як знизу, так і згори.
Яким чином у Німеччині вирішуються всі ці проблеми, не збагну. Але точно знаю, що за німецьким дипломом про вищу освіту стоять глибокі знання та різноманітне вміння, а за пострадянським — майже нічого, цілковита невідомість та невизначеність.
Що стосується політекономії. У передмові до підручника «Modern Philosophy» (N.Y., 1982) його автор A.R. Lacey навів чудову аналогію: «Протягом всієї своєї історії філософія втрачала один предмет дослідження за іншим. Коли міркування з того чи іншого приводу набувають власного методу дослідження, вони стають наукою і, як пташенята, які оперилися та навчилися літати самостійно, полишають гніздо… Сама ж філософія залишається в гнізді, позбавлена можливості коли-небудь покинути його». Так ось, політекономія — це відділ філософії, й тому він назавше залишиться у філософському «гнізді», «високому» й далекому(як і всяка філософія) від земних, скороминущих, у цьому випадку — економічних проблем реально функціонуючого суспільства. Політекономія давно втратила свій предмет дослідження. Реальною економікою за нашого часу займається «наука, яка обросла перами», Economics, і не можна плутати її з політекономією, яка коли й мала дотичність до реальності, то за часів Девіда Рікардо та Адама Сміта. А цим, як я зрозумів, грішать і доцент-економіст, і його опонент професор-політолог.
Чітко розрізнювати політекономію і Economics мене навчив професор економічного факультету Темпльського університету (Філадельфія, США) Іван Коропецький: за однією простою ознакою — наявністю чи відсутністю розвиненого математичного апарату. Цим нагадавши мені, філософові, слова великого Канта: «У будь-якій науці тим більше науки, чим більше в ній математики». Моя політекономічна (філософська) стаття, надіслана до «Ukrainian Economic Review», не містила, природно, складних математичних формул, і тому, як довірчо написав мені американський «professor of Economics», її «не буде прийнята в жоден західний економічний часопис».
