Плач Мельпомени:

Культурна спадщина українського народу добре відома й шанована багатьма. Захоплюючі проза і поезія, яскраве образотворче мистецтво, запальні танці, всього не перелічити. Але особливо цінні надзвичайно мелодійні музичні твори, що манять за собою, захоплюють, підкреслюють піднесену, волелюбну та своєрідну життєво-філософську душу українського народу. Не хочеш, не вмієш — та заспіваєш. Може, тому й багата Україна на такі чудові голоси, що є сьогодні окрасою світового вокалу?

Плануючи в недалекому майбутньому свою поїздку до Дніпропетровська, я поставив собі за мету вивчити через Інтернет можливість відвідування найдивнішого в Україні оперного театру — Дніпропетровського. Отримані відомості приголомшили. Заснований 1974 року театр розвалюється. Співаки, танцюристи, оркестранти бідують і покидають театр. Їхнє жебрацьке існування не могло не позначитися на моральному кліматі в колективі. Гине не тільки сама будівля, а й чудові неповторні декорації та костюми, що перевершували художнє оформлення найвідоміших театрів світу. Як особисту трагедію сприймаю явну помилку — зниження статусу театру до рівня обласного 1991 року, виправлену 2003 року — присвоєння звання академічного.

Дніпропетровський театр опери і балету — наймолодший в Україні. Мені пощастило ознайомитися з його творчістю під час тріумфальних гастролей у Москві 1977 року. Тоді на сцені Большого театру і Кремлівського Палацу з’їздів було показано спектаклі, з яких яскраво пам’ятаються й сьогодні (більш як за чверть століття!) опери — «Богдан Хмельницький» К. Данькевича, «Ріголетто» Дж. Верді, «Князь Ігор» О. Бородіна, балети — «Спартак» А. Хачатуряна, «Лускунчик» П. Чайковського, «Жизель» А. Адана, «Бахчисарайський фонтан» Б. Асаф’єва. Провідні театральні критики сучасності називали театр «Дніпропетровським дивом». Думаю тому, коли в Москві 1988 року відбулися другі гастролі театру з Дніпропетровська, дістати квитки в касах на його спектаклі було неможливо. З яким теплом московські глядачі приймали спектаклі, що проходили у Большому театрі: «Бориса Годунова» М. Мусоргського, «Джоконду» А. Понк’єллі, «Паяців» Р. Леонкавалло, «Запорожця за Дунаєм» С. Гулака-Артемовського. Чудово пам’ятаю, як після опери «Аїда» Дж. Верді, більш ніж двадцять хвилин невгамовними аплодисментами не відпускали глядачі артистів. Оце був успіх!

Тими гастрольними днями мені вдалося відвідати вечір камерного вокалу солістів театру — народної артистки СРСР Нони Суржиної та заслуженого артиста України Миколи Браткова в московському Будинку актора. Враження незабутні. І пізніше, приїжджаючи в Дніпропетровськ, я часто бував на спектаклях театру. У спогадах залишилися (можу помилитися в ініціалах) диригенти П. Варивода і В. Мертенс, режисер Ю. Чайка, художники О. Ареф’єв і В. Ареф’єв, солісти опери М. Український, М. Полуденний, Г. Кибкало, Є. Сребницький; балету — Л. Еллінська, О. Загуменникова, О. Дорош, М. Чепик і багато інших, прізвища яких уже стерлися з пам’яті, але створені ними образи залишаються. Сценографічні роботи народного художника СРСР О. Арефьєва, коли піднімалася завіса, викликали у глядача неймовірний подив, приголомшуючи красою й багатством уяви.

Театр відомий не лише в Україні і Росії. Його солісти побували на гастролях у країнах, відомих своїми оперними традиціями: Італії, Франції, Англії, США, Японії і дістали там високу оцінку.

Однак не викликає радості те, що сьогодні в різних театрах Росії співають і танцюють колишні солісти Дніпропетровської опери, які покинули з різних причин цей храм Мельпомени. У Большому театрі співає бас-баритон О. Целінко, у Маріїнському — заслужений артист України тенор В. Луцюк, у Тульській філармонії — сопрано Л. Деєва. Солістом «Імперського Російського Балету» є В. Чумаченко. І це лише ті, про кого мені вдалося отримати хоч якісь відомості. То чому ж найкращі українські оперні голоси сьогодні частіше можна послухати поза Україною? Прикладом цьому можуть слугувати відомі солісти (баритони) Московського театру «Нова Опера» С. Шеремет і В. Білий. Заслужений художник України Володимир Ареф’єв, який раніше працював у Дніпропетровському театрі опери і балету, нині є головним художником Московського державного музичного театру ім. К. Станіславського і В. Немировича-Данченка. Чи не ставлення до культури з боку держави причина цього?

Я чудово розумію, що Дніпропетровський театр опери і балету не єдиний в Україні, і в кожному з них, напевно, є свої проблеми. Однак багато років отримуючи виховання на спектаклях Дніпропетровської опери, я вважаю своїм обов’язком проявити увагу до тих, хто брав участь у моєму духовному та етичному вихованні. І як колишній школяр, що подорослішав, не пройде на вулиці повз немічну улюблену вчительку, так і я не можу байдуже поставитися до проблем театру. Якщо я (не українець), вважаю, що Дніпропетровський державний академічний театр опери і балету вплинув на становлення моєї особистості, то скільки ж освічених людей, які виростуть люблячими свій народ і своє національне мистецтво, він ще може виховати? Розраховувати на те, що молодь піде в сирі та холодні приміщення слухати музику, яку виконує «оркестр з двох людей», а на сцені співають гірше, ніж «сусід на лавочці», — не випадає. Хто з молоді продовжуватиме оперні та художні традиції України? Навряд чи можна сподіватися тільки на самородків.

Ось чому мені — «тричі москалю» (росіянин, живу в Москві й прізвище відповідне) — так не байдужа доля Дніпропетровського державного академічного театру опери і балету. І можливо, добродії, які відповідають за українську культуру, все-таки знайдуть можливість поліпшити становище Дніпропетровського оперного, а разом з ним і низки інших музичних і драматичних театрів України?