Побачене й відчуте в 1947–1949 роках

Усе життя болем ятрить у пам’яті побачене й відчуте кожним нервом дитини дошкільного віку в 1947—1949 роках. Тодішній довколишній світ запам’ятався у суцільних сльозах. Бо то був час, позначений для всієї Західної України гірким фактажем совєтизації: розправою над повстанцями, розкуркуленням, депортацією до Сибіру, насильницькою колективізацією. І на цьому драматичному тлі — масове нашестя жебраків, котрих у нас називали торбешниками, брянськими, людьми з голодного краю, а найчастіше — «калхозніками». Не «подавати» їм вважалося смертним гріхом. Із цією сумною реальністю пов’язаний подвійний біль — зумовлений не тільки мученицькою долею замордованих голодом, а й повним табу радянської ідеології щодо подвижництва «западенців» у рятуванні від видимої смерті численного люду з досить далеких підрадянських країв.

•  А «в нас» — це на хуторах Границя та Іллінщина, з до ладу доглянутими хатами і господарствами на родючих чорноземах, які належали до села Томахів Гощанського району Рівненської області й були розташовані неподалік Рівного понад шляхом на Київ (колись Брест-Литовське шосе). Отож «калхозніки» прибували з різних напрямків — із залізничних станцій у Здолбунові та Рівному, куди потрапляли на дахах товарних вагонів, і з боку Києва, звідки, як самі розповідали, добиралися до колишнього польського кордону, чіпляючись за борти «полуторок», а далі йшли пішки і розтікалися по всіх селах прикордонної Гощанщини.

•  За день таких прибульців заходило в хату до десяти людей. Бувало, що один переступає поріг, а інший стоїть край воріт у черзі. Нам, малолітнім мешканцям тих хуторів, здавалося, що всі люди поділяються на дві категорії: одні працюють на землі й мешкають у своїх домівках, а інші нічого не роблять, житла не мають і тільки ходять та просять. До обійстя мого дідуся по батькові з боку Острога та Рівного навідувалися переважно такі, що розмовляли українською. Нерідко пропонували в обмін на продукти якийсь одяг, посуд, дитячі іграшки і просили найняти їх на роботу за харчі. Зі співчуття когось і наймали, хоч якої там роботи можна було сподіватися від геть знесилених, знеможених, вкрай виснажених людей, котрі просто хилилися від вітру... А от на Границі, де стояла мамина хата, весь час бували вихідці з Брянщини та Калужчини, тобто «пішоходи» з боку Києва. Ідучи на роботу в поле, мама й дядина мені та моїм товаришкам наказували їм не відмовляти. Але не віддавати в одні й ті самі руки хліб та картоплю в лушпинах, щоб вистачило до вечора, а головне — не гратися тими наїдками. Бо ж ми полюбляли адекватно до дійсності розігрувати сцени жебракування, і кожен хотів бути в ролі подавача, а не прохача, який мусив одягнутися у брудне лахміття, начепити навхрест кілька торбин і проказувати незрозуміле для нас, але магічне слово: «Падайтєкаліласка»...

•  Якось дощової літньої пори попросилися до нашої хати на ніч худі-прехуді російськомовні жінка з дівчиною, якій було, як потім з’ясувалося, 16 років, а виглядала вона, наче одинадцятирічна. Їх нагодували й обладнали для них нічліг у коридорі, бо в клуні, де майже щоночі перебував хтось із тих сіромах, уже позаймали місця кілька з них. Уранці мати-жебрачка стала з плачем благати взяти її дочку за няньку мені та півторарічному братику. Так «Надя-брянська» залишилась у нас на весь рік у ролі повноправного члена сім’ї. Мама, виряджаючи разом із сусідськими дівчатами в неділю до церкви, вбирала її у свій дівочий святковий (просвітянський) стрій — вишиту сорочку і керсетку, хромові чобітки та віночок зі стрічками. На жаль, дівчина була не із занадто порядних і вдячних. Вчила ходити свого маленького підопічного, не встаючи з місця, а час від часу погукуючи: «Мітя, ади!». Коли ж він падав, то замість того, щоб піднімати його, змушувала робити це мене, чотирирічну, ще теж досить малосилу. З’їдала залишену на обід молочну кашу, як тільки дорослі зникали за хвірткою, поспішаючи зранку в поле. Любила серед білого дня поспати, випровадивши нас на подвір’я. Ми свою няньку незлюбили, але дорослі її виправдовували: мовляв, усі ті хитрощі у неї від голодного бідування, нехай трохи поправиться. Вона й справді поправилася нівроку: наступного літа її мати не впізнала у високій і досить повній рожевощокій дівчині свою колишню виснажену дочку. Дякувала «незабвенным спасителям», ставши навколішки, і примовляла: «Я думала, вы ее, такую ленивую и упрямую, в два счета прогоните вон. А она у вас вот какой пышкой стала. Будет теперь у меня хорошая работница». На подарунок жінка залишила кошик морошки, але їсти її ми не стали, бо таких ягід не знали. Надя дуже не хотіла вертатися додому, обіймала своїх нових товаришок та гірко плакала.

•  Ще дуже закарбувався у пам’яті серед інших подібних епізод із «доктором-молотником». Саме так його називали сусіди, згадуючи, як зайшлий прохач зі Смоленська напакостив своєю послугою пані Козельцевій (так називали в селі мою бабусю, котра була родом із німецьких колоністів). Той пам’ятний для всієї границі чоловік сподобався пані Берті, котра потерпала від тяжкої недуги і невдовзі померла на шостому десятку літ, своєю обізнаністю в медицині та кулінарії. Дуже зацікавлено переглядав і коментував книжки в домашній бібліотеці і смакував улюбленими бабусиними рецептами від знаменитої ще в царській Росії Олени Молоховець. За обідньою розмовою довідався, що в сім’ї немає жодного дорослого чоловіка (усіх поглинули енкаведистські катівні), тож нікому змолотити давно привезені з поля снопи. Співрозмовник зголосився сам виконати ту роботу й узявся за ціп. Увечері обидві молоді вдови, повернувшись із бурячного поля, побачили велику купу відбитих від стебел, але зовсім не вимолочених колосків, а самого робітника уже й сліду не було. Зустрів його лише далекий родич із наповненим колоссям торбами уже біля крайньої хати. Усе ж з особливим осудом не був позначений і цей випадок.

•  А ось коли баба Морозянка віддала напередодні Великодня пригоріле печиво опухлій від голоду «кацапці» з немовлям, про те переповідалося з великим обуренням в усі наступні святкові дні. Пам’ятається ще один «великодній» сюжет. У хаті моєї хрещеної, котра жила в далекому селі, з літа 1947 року був собі хлопчина із Київщини, який робив припаси, щоб відвезти батькам як великодній подарунок...

•  Багато ще промовистих картин із голодного лихоліття напрочуд чітко тримається в моїй голові й досі — може, за велінням долі, на потребу сьогодення, коли довелось нагадати, які з нас, українців-західняків, «фашисти» і «бандеровское зверье». Щоправда, мушу ще сказати, що всі ті з «голодного краю» — а пройшло їх дорогами моєї малої батьківщини через фізичну слабосилість набагато більше, аніж у віддалених від центральних трас місцях, — були схожі між собою якоюсь приреченою смиренністю, жалюгідною запобігливістю і зворушливою побожністю та вдячністю. І наш найбільший авторитет у дитячому колі — бабуся Зінька, наша духовна опікунка, вважала за потрібне нам терпляче пояснювати: «То люди здалека, але то наші люди, бо ми всі — християни».

•  І дуже сумно від того, що мало хто з порятованих від голоду засвідчив свою вдячність привселюдно через роки. Серед моїх односельців, принаймні, цього не дочекався ніхто. Щоправда, в Жидичині, де автору довелося прожити більшу частину свого віку, декілька тих бажаних для оприлюднення фактів таки стали відомими уже за часів незалежності, про що свого часу розповідала на сторінках «Волині-нової» журналістка Галина Світліковська. Вагоме слово про волинську людяність мовив і незабутній Григорій Гуртовий. Але то все — крапля в морі. А якби на вуста і на совість багатьох тисяч порятованих від голоду Західною Україною не накладалися з кагебістською ретельністю ідеологічні пов’язки, то нащадки всіх колишніх брянських, калузьких, смоленських зайд мали б самовіддано стати на захист рятівників своїх близьких предків. Стати — всупереч путінській антиукраїнській істерії.

Якби ж то...