Політкаламбур
Безсумнівно, плюралізм — виправдана форма вираження народних інтересів, проте це твердження варто сприймати з невеличкою, зате вагомою поправкою — всьому своя міра. Фактично, ця норма дотримується лише у високорозвинених країнах (у плані демократії), а «перехіднячкам» (себто нам) доводиться лише оперувати категоріями, залишаючись нездатними до впровадження і підтримки «золотої середини». Погляньмо, що коїться зараз. Опозиція, яка називає себе «голосом народу», як рогом вперлась у «все і зараз». Мовляв, усі, хто зараз при владі, — сущі поганці, а от ми — такі герої, що найближчим часом забезпечимо багатство народу, дайте тільки нам влади. ВЛАДИ і крапка.
Не потрібно особливих державотворчих вмінь, щоб на всю горлянку верещати: «Кучму геть!», а от щоб регулювати життя країни — таки треба щось уміти. Чому ми не бачимо реального плану щодо економічного прориву, розвитку демократичного суспільства тощо? Невже за три місяці колективної діяльності опозиціонери ні до чого так і не дійшли? І не дійдуть, напевне.
Останнє твердження не є чимось суб’єктивним, а результатом детального аналізу структури кістяка ініціаторів «Повстань, Україно!». Якщо поглянути зблизька на колектив «революціонерів» пiд кутом зору їхньої попередньої діяльності і постійних інтересів, то ми побачимо таке: газярі, нафтярі, олігархи вкупці з трударями і утопістами-соціалістами. Оце і все... Але «оце і все» не позбавлене самолюбства і, як результат, вважає себе вираженням інтересів народу.
Тепер відкинемо весь політкаламбур і розглянемо в деталях, хто що ставить на кін і що з цього вийде. Сповідуючи джентльменські принципи, почну з пані Юлії. Юлія Володимирівна — воістину цікава особистість, яка є суцільним контрастом. А й справді: хто пророкував їй сім років тому (за прем’єрства Лазаренка) її сучасний статус — найрадикальнішого опозиціонера? Ось що означає бути без «даху» — всі і з усіх боків на все твоє і на тебе. До речі, це не почалось з пустого місця, а було результатом затятої конкуренції (що ж поробиш — кожному хочеться дотягнутись до мільйонів у.о., які крутяться в ПЕК). Отже, українська «залізна леді» вийшла з поля бою як з вагомими втратами, так і з безперспективним існуванням (після відставки уряду Ющенка пані Юлія у всіх розкладах — зайва). Виявилося, що вона не одна така, а з компанією колишніх однодумців Лазаренка та й просто людей, яким защемили їхні амбітні інтереси, точніше, відібрали інструменти для їх реалізації. І зараз БЮТ — своєрідний притулок для «постраждалих від утисків» чи то пропрезидентських олігархів, чи то самого Президента (так самі БЮТівці вважають), тож про інтереси, які вони ставлять собі за мету, гадати довго не доводиться.
Наступний об’єкт розгляду — комуністи з соціалістами. Потягом більш ніж одинадцяти років їхні взаємини були агресивними і проявлялись лише заявами одного табору про недолугість іншого. Нині ж ці два лідери дають нам можливість поспостерігати за їхнім «конструктивізмом» і бажанням досягти єдиної мети (хоча для кожного з них вона є різною). Напевно, замучила цих «стовпів комунізму» тяга до колишнього життя, де ти — пан і король справ мирських, а всі інші — твої піддані, які миттєво задовольнять твої забаганки. І ніхто не вийде на вулицю і не крикне «Мороза і Симоненка геть!». Колись вони були першими скрипками, а зараз виявились політичними аутсайдерами всього і вся.
Але основний камінь спотикання більшості аналітиків — блок Віктора Ющенка. Якщо в членів попередніх було хоч щось об’єднавче і всезагальне, то у цьому блоці спостерігається повний хаос інтересів і напрямків діяльності особистостей. Під одних дахом і ті, що називають себе радикалами, і ті, проти кого ці радикали радикально налаштовані. Я й дотепер дивуюсь, як цей неорганічний симбіоз існує більше, ніж півроку. Мабуть, усі розраховують на швидкий і легкий прихід Віктора Андрійовича на Банкову в президентське крісло. Напевне, кожен з горе-бізнесменів тішить себе такою обнадійливою думкою: «Нічого, от ще помучусь два роки, а далі — вільна воля. І бізнес відновлю, і затрати на Вітю окупляться...» Фактично, все цьому і сприяє, оскільки рейтинг народної довіри до «месії» й далі продовжує рости. Віктор Андрійович — такий собі «троянський кінь», який може доставити всіх своїх союзників «куди треба», а далі все за Подерв’янським — «про наслідки можливі не подумать...»
Отже, ми бачимо, що ініціаторами «Постань, Україно!» є купка «великих людей великого погляду», прихід яких на політичну карту Незалежної України пов’язаний лише з власними амбіціями і старими рахунками. Народ, про який так багато мовиться і за який так словесно переживають, як це завжди буває, має найменший пріоритет у майбутньому «даруванні» (якщо таке й буде) і є лише засобом для досягнення влади. А для цього робиться все можливе. Ось уже кілька разів ми могли бачити невдало поставлену виставу з багатьма учасниками і глядачами, яка, за мотивами, може належати до «кітчу», а не до демократичного виступу. Дивує таке лицемірство з боку отієї опозиції, яка ще нещодавно оббивала пороги всім тим, проти кого зараз опозиційно налаштована. Тут дійсно «винуватий» Президент — невже йому важко було «приручити» оцих «народних месників»?
