Помаранчеві промені в Москві, а двоголовий орел — над Києвом

Новий виток політичних подій сприяє пізнанню національних істин, які в українській історії трактують і розуміють неоднозначно як у далекому минулому, так і в сучасному періоді.

Зокрема помаранчеву революцію супротивники категорично не сприймали в тамтешні дні, і багатьма вона не визнається донині. Але останні московські події викликали хвилю її визначення і в Росії, і її ворогами в Україні, бо з нею порівнюються маніфестації в Москві. І влада, політологи та більшість ЗМІ Кремлівського ѓатунку намагаються не допустити проявів такого характеру на свої терени, тому ображають її, називаючи навіть чумою. Але вона стала прапором, духом, привидом боротьби за новий розвиток демократії, права, державних інституцій у Росії, як це було в Україні.

Тож якщо помаранчеву революцію засуджують в іншій країні, то, вочевидь, з одного боку її визнають, з другого — бояться, з третього — не хочуть її впливу на суспільство.

Під час мирних демонстрацій у Москві відкривається, хто є хто. Зокрема шовіністи-державники на чолі з В. Путіним беззастережно висвітлюють зневагу до всіх українських національно-визвольних подій, які несли демократичні і правові засади та прагнення до незалежності. З ними в унісон ідуть в Україні Партія регіонів і комуністи, які бачать Україну в складі Росії без української мови. При цьому В. Корнілов у своїй книзі фальшує географію та історію України, а політолог від ПР В. Кулик називає злуку західної і східної України історичним мотлохом. Усі вони живуть на нашій землі, предки багатьох приїхали з Півночі та Сибіру до пшеничної України для кращого життя — і не визнають України (!?).

Вочевидь, ті, що засуджують помаранчеві події, є противниками незалежності України і прагнуть повернути її до Російської імперії — через Митний союз, двомовність, шляхом скорочення вивчення української мови, вилучення української історії та запровадження інтегральної історії, шляхом високих цін на газ, сирної війни тощо. На жаль, і служителі Церкви Московського патріархату як в Росії, так і на теренах України виступають проти всього українського. Серед них у нашій країні найбільш запеклий Агафангел, митрополит Одеський та Ізмаїльський, який є не тільки завзятим проповідником антиукраїнської ідеї, засудив помаранчевих, а й запально виступив проти подій у Москві, спрямованих проти В. Путіна, порівнюючи їх (події) із масовими протестами помаранчевих на Майдані в Києві. Так названий митрополит вмішався як у державні справи своєї країни так і зарубіжної, тобто активно діє відповідно до рішень Синоду Московського патріархату і до наказів КДБ.

А негативне середовище насичується: Верховна Рада — продалася, Московський патріархат — домінує; націоналісти ставлять себе в ізоляцію, не визнаючи та відкидаючи всякого, хто не пройшов люстрацію; донецькі в кожній області та в усіх установах; суд — у своїх руках; опозиція — не може остаточно об’єднатися, у ній кожен бачить лідером тільки себе... Залишається захопити ключові споконвічно українські релігійні центри, зокрема Києво-Печерську лавру, яка до 1769 р. була оплотом української мови та української духовності за Пересопницьким Євангелієм, та призначити патріарха Української православної церкви Московського патріархату «исключительно великоросса, при том твердого и энергичного», щоб він домігся відлучення від хрещення і сповіді всякого, хто розмовляє українською мовою.

Чи помаранчевий промінь просвітить Кремлівські зірки, а двоголовий орел над Києвом завис із хижим поглядом.