Пом’янімо жертв Волинської трагедії

...І прости нам провини наші,

Як і ми прощаємо винуватцям нашим.

(Матф.6:9-13)

Настав час пом’янути за християнським звичаєм жертв Волинської трагедії — всіх винних і невинних її учасників, які вже давно відійшли у потойбічний світ. Нема вже й організаторів тієї братовбивчої війни, але зомбовані ними нащадки і сьогодні не розуміють усієї глибини того, що сталося тими пам’ятними днями, тому що в кожного своя правда, а вона має бути у нас єдиною, українською, державною.

І головне питання не в тому, хто першим розпочав цю війну, хто більше завинив і з якого боку загинуло більше людей (а це дуже спірне питання, точну відповідь на яке ми не скоро отримаємо), під моральним кутом зору — це не головне. Головне нині — зберегти той мир, спокій і взаєморозуміння між українським та польським народами в розбудові нової Європи, який ми маємо. І тому, схиливши голову перед Образом Всевишнього на поминальній панахиді по жертвах цієї війни, скажімо від щирого серця: «Прости їх, Господи, за всі провини — вільні й невільні, і розділи їхні провини порівну між обома». Іншого вердикту в нинішній складній ситуації, у наших міжнародних відносинах не придумаєш. І це був би перший, визначальний крок.

Друге. Шануючи себе та свою історію, але при цьому поважаючи й історію нашого супротивника в цій боротьбі і все те добре, що він зробив і робить для нашої незалежності, ми мусимо сказати зрештою й собі, заради спільного добра: обидві сторони цього протистояння винні, одні в одному, другі — в іншому, осторонь ніхто не стояв.

Третє: отже, як нам бути далі? — Як підкаже розум. Я у своїй книжці «Нерозставлені акценти» наводив приклад, коли в Сибіру на засланні три представники трьох різних конфесій — православний священик, протестантський пресвітер і мусульманський мулла, працюючи разом в одному таборі, відгородили собі в закутку невеличкий молитовник і там молилися щодня разом, не зраджуючи своєї віри. Це було в концтаборі, а ми нині на волі не можемо порозумітися.

Це аж ніяк не означає, що ми готові заради порозуміння жертвувати своєю історією, своїми правами, своїм «я». Найперше нам потрібно знайти спільну виважену думку між собою, а тоді вже виносити її на люди. При цьому ми не маємо права виривати окремі сторінки з нашої історії, як і не маємо права вносити туди недостовірні факти, бо це історія, в якій можуть сказати правду лише незаангажовані історики, на що народ давно чекає.

Було б непогано організувати круглий стіл на цю тему.

Вважаю за потрібне ще раз наголосити, що нині ми живемо іншим життям, що всі суперечки, навіть найзаплутаніші, мають розв’язуватися передусім на юридичних засадах, тоді як більшість подій волинського протистояння вирішувалися на основі емоцій, пліток, провокацій, вуличного права, ситуаційної доцільності, окупаційного режиму. Ми й на це повинні зважати, хоч це не є доказовим аргументом.

Волинська трагедія була частиною Другої світової війни, зі своїми правилами та способами її ведення. Вона увібрала в себе незавершені події визвольних змагань, які розпочалися з Першої світової війни, з розпаду імперій, але для одних народів розпад імперій завершився здобуттям незалежності, а для України — зміною однієї окупації на іншу. На карті Європи постали Українська Народна Республіка, Західноукраїнська Народна Республіка, Карпатська Україна, але всі вони, за байдужого споглядання володарів світу, виявилися недовговічними, їхні території стали надбанням сусідів, і українське питання так і залишилося невирішеним. Проте всі жертви, приниження, знущання й поневіряння тих років закарбувалися в генетичній пам’яті українського народу, і вони знайшли свій вихід у роки воєнних лихоліть. Волинське протистояння стало спочатку стихійним вибухом українського населення Волині як відплатна акція за всі образи, приниження, насильства довоєнної Польщі, а згодом воно набрало організованого характеру.

Друга світова війна, отже, дала новий поштовх для вирішення волинянами свого громадянського статусу, а польським поселенцям — земельного питання.

Йшла боротьба за Волинь, яка ще з княжої доби була законною частиною Київської Русі. Українці не претендували на чужі землі, а лише на ті, на яких вони жили споконвіку. Волинська трагедія відбувалася на етнічних українських землях, на які ані німці, ані поляки, ані червоні партизани не мали історичного права. Тому український національно-визвольний рух періоду Другої світової війни не був замахом на польську державність, як це трактував Польський лондонський еміграційний уряд.

Волинська трагедія була також закономірним наслідком історичних та політичних помилок, допущених у 1917—1945 рр. окупаційними режимами на Волині. Водночас вона належить до подій Другої світової війни, яка закінчилася 68 років тому, та отримала свою оцінку від світової громадськості. Усі організатори війни були засуджені Міжнародним трибуналом, а народи, які були втягнуті у війну, давно між собою помирилися; на жаль, ці питання не знайшли ще об’єктивного висвітлення в нашій історії, бо їм не було відведено належного місця в державній політиці. Гадаю, час усе розставить по своїх місцях. І як робили це наші попередники, з часом ми будемо мати в Києві храм жертвам війни, нам є кого поминати, є за кого молитися і на чому виховувати молоді покоління українців.

Сподіваємося, що час розставить все на свої місця і майбутні покоління згадуватимуть про нього так, як ми згадуємо нині про Коліївщину, про народних месників Устима Кармалюка і Довбуша. В історії важко щось змінити, треба лише об’єктивно його оцінити і робити все можливе, щоб страшних кровопролить більше не було в нашому житті.

Висновки:

1. Волинська трагедія виявилася закономірним наслідком історичних обставин, це була своєрідна вершина айсберга, основне підґрунтя якого увібрало у себе всі помилки попередніх окупаційних режимів.

2. Нині Україна і Польща будують свої відносини на принципах добросусідства, миру і взаєморозуміння й зацікавлені в подальшому розвитку цих відносин і недопущенні протистоянь.

3. Україна засуджує всілякі спроби перегляду результатів війни, нав’язування народам якоїсь особливої, чужої точки зору в питанні волинських подій, пошуків мертвих винуватців серед живих нащадків.

4. Справжній характер і значення подій 1943—1945 рр. неможливо адекватно зрозуміти, якщо їх не розглядати в контексті всієї історії польсько-українських відносин. Українці не претендували на чужі землі, а лише на ті, де вони жили споконвіку.

5. Учасники Волинської трагедії давно відійшли в потойбічний світ. Лише Бог має право милувати їх чи судити.

Валентин ЯБЛОНСЬКИЙ, професор