Повчальна демонстрація людської порядності

Ось вона — бронзова постать невгамовного лицаря національної ідеї. Скульптурна робота цікаво виконана, привертає увагу своєю мистецькою якістю. Елегантно, з витонченим шляхетним смаком, зроблений монумент став окрасою спеціально впорядкованого київського скверу, що навпроти колишнього Сінного ринку. Пам’ятник урочисто відкрили напередодні Дня Незалежності.

Як тільки Грінченка не називають! І вартовим рідного слова, і зразком для наслідування, і пророком, і навіть апостолом. Але всіх порівнянь і похвальних слів не вистачить, щоб передати зроблене ним заради високої мети — зміцнення підвалин ідентичності, національної духовності українського народу.

Проте чимало українців, на превеликий жаль, нічого не знають про цю, насправді визначну особистість, якою мусили б пишатися. Навіть не уявляють важливість і цінність її великого особистого внеску у розвиток україністики. Не шукайте Бориса Грінченка в списку сотні наших найвеличніших співвітчизників, котрий телеканал «Інтер» свого часу уклав за підсумками загальнонародного голосування (надійшло 1 621 049 голосів), здійснюючи проект «Великі Українці». Ви його прізвище в ньому не знайдете. А от Володимир Даль, упорядник «Толкового словаря живого великорусского языка», там на 24-й позиції.

А тому візьмімо до уваги: Б. Д. Грінченко (літ. псевдоніми — Василь Чайченко, П. Вартовий, Б. Вільхівський та ін.) народився на хуторі Вільховий Яр Харківського повіту (тепер Сумська обл.) в родині збіднілого відставного офіцера. Ще змалку хлопчик виявив неабиякі здібності до навчання та творчості — у п’ять років він уже читав та писав, а в шість створив перші ліричні вірші. Бориса цікавили різні книжкові видання, він охоче опановував зміст усіх книг, які міг дістати.

Вирішальне значення для формування його світоглядних засад мало знайомство з творчістю Тараса Шевченка. В одній із Грінченкових робіт є рядок: «Кобзар» зробився моєю Євангелією». Тож не дивно, що автор цієї книжки, певне, й став для нього найбільшим авторитетом. Одинадцяти років у Харкові Борис Грінченко вступив до реальної середньої школи, якої не закінчив: за читання й поширення під впливом народників заборонених книг юнака в 1879 р. заарештували і на півтора місяці відправили до в’язниці. Потім його вислали на хутір під батьківський нагляд.

Чи є потреба багато говорити про те, що тюремне ув’язнення Грінченка перешкодило здобуттю ним подальшої освіти? Адже на цьому його «університети» фактично завершилися. Протягом певного часу Борис працював канцеляристом Харківської казенної палати. Сказати, що це було вигідне місце, не можна: Б. Грінченко дуже бідував, через що змушений був навіть підробляти у чоботаря. Не маючи змоги продовжити навчання, невдовзі склав екстерном екзамен на сільського вчителя і з 1881 р. вчителював у різних місцевостях України.

Відтоді для Бориса Дмитровича розпочинається принципово новий етап — він стає невтомним борцем за створення широкої народної україномовної освіти як життєвої необхідності. Показовим є те, як чітко він окреслив зацікавлення в цьому суспільства. Це йому належать слова, що не втратили своєї актуальності й сьогодні: «Питання про широку вселюдну освіту є одним з найважніших питань у кожної нації. Коли ми хочемо чогось досягти як національний організм, мусимо з усієї сили стати до освітньої роботи». Вона, по суті, стала справою його подальшої різноманітної діяльності, яку Б. Грінченко присвятив відродженню до повноцінного життя рідної української мови та народних традицій. Це — важке і жертовне служіння своєму народові видатного українського фольклориста, етнографа, філолога, педагога, літератора, видавця і громадського діяча. Принагідно із жалем маємо зазначити: смерть доньки Насті та її малорічного сина підірвала здоров’я та життєві сили Бориса Грінченка. Різке загострення хвороби не вдалося подолати навіть від’їздом на лікування до Італії. 6 травня 1910 року Б.Грінченко помер — він похований в Києві, на Байковому цвинтарі.

Де б не мешкав і не працював Грінченко — на Харківщині, в Херсоні, Чернігові, Києві, — він зробив настільки багато, що всього не можна навіть охопити думкою. Можемо лише вказати — абсолютно очевидно, що ми вважаємо найбільшим його доробком на ниві україністики.

Перше. З-під пера Бориса Грінченка вийшла ціла серія підручників: від простого «Букваря» для першокласників та першої книги для читання в школі українською мовою «Рідного слова» і до — спочатку рукописної, а потім вже і друкованої — «Української граматики до науки читання й писання». Чи варто доводити тут, що навчальним посібникам такого типу, без перебільшення, належить особливе місце в оволодінні українською мовою?

Друге. Безсумнівний і обсяг зробленого фольклористом-етнографом Б. Грінченком. Він упорядкував у трьох книгах «Этнографические материалы, собранные в Черниговской и соседних с ней губерниях» (1895, 1897, 1899). Відомі також його збірки «Из уст народа. Малороссийские рассказы, сказки и пр.» (1900), «Думи кобзарські» (1897), «Веселий оповідач» (1898) та інші. Цінним вкладом Бориса Грінченка у фольклористику вважається підготовлена та видана у 1901 р. бібліографічна праця, до якої включено літературу про український фольклор за період 1777—1900 років.

Третє. Починаючи із 17-річного віку, Борис Дмитрович систематично друкувався в різних українських виданнях й окремими книжечками. Серед його художніх творів — ліричні вірші (збірки поезій «Під хмарним небом»,1893), «Пісні та думи» (1895) та ін.), оповідання та повісті, зібрані у трьохтомнику «Твори Василя Чайченка», побутові, історичні і комедійні п’єси «Нахмарило» (1895—1890), «Степовий гість» (1897), «На новий шлях» (1905), дитячі оповідання «Без хліба» (1884), «Сестриця Галя» та «Сама, зовсім сама» (1885), «Ксеня» (1886), «Грицько» (1890), «Дзвоник» (1897) та ін.). Написані талановитим літератором казки — «Два Морози», «Снігуронька», «Сопілка», «Дівчина Леся» — увійшли до скарбниці української літератури. Грінченко відомий і як перекладач кращих творів світової класики ( Гомера, Шекспіра, Гюго, Скотта, Гейне, Пушкіна та ін.).

Четверте. Виявленню нових рис багатогранної натури Б. Грінченка сприяв переїзд у 1894 році до Чернігова. Там у губернському земському управлінні він спочатку завідував діловою оцінювальною комісією й народною освітою, а потім став секретарем. У чернігівський період свого життя Борис Дмитрович активно займався видавничою справою, облаштуванням музею української старовини В. Тарновського, став одним із керівників нелегальної української організації «Чернігівська Громада». Завдяки фінансовій підтримці з боку мецената Івана Череватенка організував видання цілої бібліотечки українських народно-просвітніх книг. Загалом за вісім років Грінченко видав понад 50 окремих книжок загальним накладом 200 тис. примірників.

П’яте. 1902 р. Борис Дмитрович оселився в Києві, де прожив до самої смерті. Там він одразу ж поринув у вир культурно-освітньої діяльності. Зокрема, впродовж чотирьох років редагував першу щоденну українську газету «Громадська думка» й журнал «Нова громада». А 1906 р. став одним із організаторів Київського товариства «Просвіта». Напівлегальна організація, яку Грінченко очолював три роки, займалась організацією літературних вечорів, виданням україномовних книг, навчанням неграмотних тощо.

І наостанок — та чи не найбільшу вагу має його праця над словником української мови. Вперше за всю історію Борис Грінченко впорядкував чотиритомник, відомий тепер під назвою «Словарь української мови» (побачив світ 1907—1909 рр.), який і дотепер не втратив своєї лексичної цінності. Фахівці вважають, що для української науки і культури він мав таке ж фундаментальнее значення, як словник Даля для російської або Лінде — для польської: словник зафіксував народну та фольклорну мови, іноземну лексику — всього 68 тис. слів. Зверніть увагу, за виконання цієї копіткої й складної роботи Борису Дмитровичу була присуджена Російською академією наук друга премія М.І. Костомарова. Скажіть, хіба це — не прямий доказ високої оцінки наукової вартості словника Б. Грінченка?

Тому спорудження гарного монумента на честь Б.Д. Грінченка — справа не лише реабілітації нашої національної гідності, це ще й повчальна демонстрація людської порядності, шанування українцями пам’яті палкого патріота України, чий вплив на становлення й розвиток україністики важко переоцінити.

Цьому передувала велика і напружена праця багатьох людей, захоплених спільною ідеєю. Далеко не всі знають: «Пам’ятник споруджено коштом студентів і викладачів Київського університету імені Бориса Грінченка та працівників освіти міста Києва з нагоди 20-ї річниці незалежності України. Скульптор Микола Обезюк, архітектор Микола Босенко. Литво ТзОВ «Пікарт», — так інформує нас про це текст із меморіальної дощечки на монументі. І дуже добре, що в українській столиці знайшлися люди, які не лише висунули, а й фінансово підтримали цю дуже почесну ініціативу. І ще — про життя та діяльність великого подвижника українського духу докладніше можна дізнатися, відвідавши Музей Бориса Грінченка в зазначеному столичному університеті. Чого тільки не можуть зробити ті, які вміють хотіти!