Позитив, реалізація мрій і саморозвиток

Яніна ЛЄБЄДЄВА, журналістка:

— Відкриттям цього року для мене стало те, що, виявляється (!), я — спортивна людина. Все починалося досить банально: гімнастика зранку — кілька разів присіла, кілька разів віджалася. Потім я помітила перші результати роботи над собою — з’явився азарт. Згадала, що в минулому році купила велосипед, подумки обіцяючи собі кататися щодня. Цієї весни він якраз став у пригоді. Відтепер щовечора я катаюся мінімум дві години. Також запам’ятався цьогорічний травневий похід у Крим. Він далеко не перший, але фізично мені було дуже легко. Найбільше враження на мене справила дивовижна «Червона скеля» («Кизилташ»). Щороку туди приїздять скелелази з усієї України. Перше, що я зробила, повернувшись у Херсон, — поборола свій страх висоти. Для скелелазів-початківців на Херсонщині є чудове місце — село Нікольське, де я підкорила свою першу вершину. Потім мені розповіли, що нові маршрути проклали в селі Тягинка (не дуже далеко від Херсона). Останні декілька років я мандрую Україною, а, виявляється, під боком стільки гарних місць. Влітку планую з друзями їздити в «експедиції» по Херсонській області. Потім будемо описувати ці подорожі у блогах. Хочеться долучати людей до активного відпочинку.

Леонід ЄЖУРОВ, керівник арт-групи «Режисер.орг»:

— За внутрішніми відчуттями, в моєму житті зараз саме той час змін, у який, за китайською приказкою, дуже не рекомендують народжуватися. Раніше, говорячи про позитивні й негативні моменти, які мене вразили останнім часом, я б швидше за все став перераховувати найпомітніші заголовки новин. Але наразі світові й українські події, хоча і доходять до мого відома зі сторінок Facebook та інтернет-ЗМІ, проте хвилюють мене здебільшого ті, в які віднедавна я цілком занурений сам. Кілька місяців тому з друзями остаточно затвердили новий формат культурних заходів у Херсоні — ми проводимо кіномарафони (де за обмежений час молоді люди знімають свої перші ігрові та документальні фільми). Останній із марафонів був найвдалішим — після його закінчення було знято 14 документальних робіт про Херсон і його мешканців. Для мене це важливо, адже фактично, в невеликому масштабі, є реалізацією моєї мрії — зав’язати соціальну активність із мистецтвом. Зараз починаю з хлопцями підготовку до нового марафону, а також думаю, як офіційно оформити наше об’єднання.

Поряд із певним успіхом у реалізації кіномарафонів, у житті з’явилися й несподівані проблеми. Моя сім’я уперше зіткнулася з таким явищем, як рейдерське захоплення. Наш сусід створив фіктивне ОСББ і фактично приватизував загальний двір, перегородивши більшу його частину гратами з воротами на замку. Відтепер двір став не затишним місцем, де можна сховатися від суєти міста, а маленькою зоною, де нікуди не пройдеш, за тобою стежать і нічого тобі не належить. Ситуація не патова, є сенс поборотися. Негідникам не можна давати приводів для незаконного тріумфу. Я навіть бачу в цій події якийсь позитивний момент — є чудова нагода «увійти в тему». Тут сама в руки проситься перспектива вивчити чи не найбільш «українську» побутову проблему. А потім творчо переосмислити і спробувати зняти фільм. Сподіваюся, розвиток подій не збавить мого оптимізму.

Валерія МОСКВІТІНА, художник, викладач Херсонської школи мистецтв №1:

— З кожним новим роком свого життя, з кожним Великоднем я визнаю, що в мені зростає жага до саморозвитку. За період свого вчителювання я дійшла приємного висновку — останнім часом я не тільки вчу дітей малювати, але й веду активну просвітницьку діяльність, яка полягає у відвідуванні виставок відомих херсонських художників, організації дитячих виставок у музеях. І що найприємніше — керівництво нашої школи мистецтв завжди підтримує таку діяльність і йде назустріч, тобто дозволяє працювати, всебічно розвивати молоде покоління. Як не крути, але мене як художника надихає природа, тому щороку я намагаюся показати її в різних ракурсах і постійно перебуваю в пошуках нової техніки передачі свого настрою і природи загалом. У ритмі мого життя засмучує лише одне — час. Для мене це не тільки прояв невстигання щось зробити на цій землі, але й констатація факту, що люди з кожною наступною секундою невпинно знищують природу, навіть своє найближче середовище. Тому час для мене — явище негативне, в якому не тільки все розвивається, а й руйнується людьми. Можливо, це занадто скептично, але зараз я чомусь відчуваю саме так.

Катерина БУТРІЙ, філолог:

— Знаєте, страшенно люблю «пописувати», даючи раду своїм елементарним людським емоціям, станам, переживанням, разом із тим не зациклюючись на кепському сьогоденні. Після деяких статей у газетах твердо вирішила: писатиму лише позитивну картину своїх подій. Просто неймовірно надокучили катастрофи, «страхи», «крики» та «надриви». Часом життя починається так, ніби воно вже закінчилося, ніби ти народжуєшся в старість, і все, що тобі залишається, — чекати. Тому вже на 22-му році життя відчула тотальне перенасичення одноманітністю, такий собі психологічний голод, очевидно, через обмеженість свого світу, його сірість та «моментальні розчарування». Та чомусь завжди вдавалося тримати себе в руках. І в цьому сенсі життя почало з року в рік системно підніматися вгору. Мені почало вдаватися те, що сьогодні вдається не всім моїм одноліткам. Вдалося гарно маневрувати від постстудентської депресії, граючи сюрпризами Божого провидіння. Саме під кінець V курсу підвернулася робота з гарним балансом вижити і бажанням робити те, що мені подобається, а якщо враховувати те, що це була моя «непричесана» мрія дитинства, то виходить, що я цілком наполеглива людина, яка поступово реалізовує свою мету. Перші півроку на роботі докорінно змінили моє життя: навіть мовчки слухати людей було достатньо для того, щоб, затамувавши подих, здобувати чимало знайомств, а ще — перший і серйозний конфлікт із колегою врешті-решт привів до того, що ми стали кумами, і нині я не уявляю, що ця зустріч могла й не відбутися. Щодо «розумного простору», то під руку нещодавно потрапила книжка, опрацювання якої ще донедавна мені лише снилося. Випадкове знайомство зі звичайним чоловіком у крамниці подарувало моєму мозку «Проект «Кримська Каліфорнія», яка змушує все частіше прислухатися до рецептів дідуся Дельоза — шукати «глибини поверхонь». Нещодавно, після чергових відвідин свого похресника, на запрошення кума побувала на святкування річниці Кам’янської Січі. Було в мене дивне передчуття, ніби невдовзі має статися щось таке, що внесе суттєві зміни в житті. Певно, не варто говорити, що саме там на мене чекало кохання. А далі — зустрічі, «Шкода», запилені виноградники поблизу автострад і цікаві мандрівки в історичне минуле доби козаччини й повстанців із поглинанням відповідної літератури. Ще одним видимим небом для мене є найкращі друзі. Їх небагато, але я впевнена, що вони — «на сьогодні, на завтра, навік».