Про Берестечко... і не тільки

Шановна пані Ларисо!

Щиро поважаючи вашу газету і її колектив, давно збирався звернутися до вас. Та, на жаль, важка хвороба — онко — і постійне лікування не дозволили цього зробити.

Ще дошкульніше це саме мені — журналісту з сорокарічним стажем у райгазеті, головному редактору ТРК «Зміїв TV», власкору «Селянської газети» і, звісно, члену Спілки журналістів. Через названі причини з хворобою не можу зосередитися, щоб підготувати публікації потрібної якості, гідні вашого видання. Тому тільки коротко подам вам накопичені теми.

Але для початку відрекомендуюся.

Я, Микола Йосипович Главачек, родом із Берестечка. Батько Юзеф (Йосип) із волинських чехів, загинув на фронті. Мати, Раїса Кирилівна, українка, перша трактористка, комсомолка, донька диякона. Померла в 1968 році.

Не рахуючи інших побічних професій, я працював екскаваторником, енергетиком, журналістом, суддею. Загальний стаж —   50 років. Писати в газети почав ще з армії воєнкором — «Слава родины», а пізніше — в дивізійну газету. Затим самоуком почав працювати і друкуватися в Зміївській районній газеті, закінчив Харківський юридичний і був обраний суддею. Не по душі, адже по-справедливості може судити тільки Господь, тому всіма правдами і неправдами пішов з посади і повернувся в «районку» з підвищенням. Потім — ТРК і власкор «Селянської газети».

І хоча, працюючи в цьому виданні, був відзначений Золотою медаллю української журналістики та почесною грамотою голови Харківської ОДА, найбільшим досягненням своїм і колективу «Селянки» вважаю вихід її того часу 124-тисячним тиражем.

Зараз мені 73, і вже п’ять років я на пенсії, а тому боюся, що через хворобу я не встигну дістатися до повного висвітлення наступних тем.

Найперше, що пече, і, вочевидь , не тільки мене, — це перетворення нашими колегами з TV України в країну жахів. Спочатку в новинах, затим у скандальних передачах, фільмах жахів тощо. На мій погляд, побутові вбивства і загибелі в новинах ніякої користі не дають, хіба що ятрять рани батькам і родичам, травмують психіку дітей. Виникає враження, ніби немає інших серйозних тем або телемедійникам бракує професійності, аби знайти їх і висвітлити інші сторони життя, бо не заглиблюються в нього. На жаль, мені це болить, бо в самого онук вчинив самогубство. Тому добре відомо, як про це ще слухати з телевізора.

Аби не розпилюватися, зроблю два висновки: крім псування нервів від уже сказаного, телевізійники відбивають бажання іноземцям відвідувати нашу країну.

Та і крім того, подорожуючи нею, помічаєш захаращені ліси, які забувають прибирати від повалених дерев та сухостою. Виявляється, це заборонено робити навіть працівникам лісництв. Знаю про це достеменно, бо один із моїх онуків працював лісником. Зате у містах на щепу і гранули ріжуть усі підряд дерева, що є окремою проблемою.

А щодо чистоти лісів, то зовсім іншу картину я бачив, подорожуючи в Чехії і прибалтійських республіках, тепер країнах Балтії.

Бо в Чехії живуть діти й онуки одного із трьох братів-чехів — Владека, який повернувся живим із фронту. А мій батько і наймолодший — Тонік — загинули.

Тож тато похований у Печорах Псковської області, де братську могилу доглядають слідопити місцевої школи-інтернату, які після моїх відвідин цього міста раніше постійно вітали мене із святами, запрошували в гості. Аж поки з початком російсько-української війни я не написав колективу школи, що, мовляв, як так: мій 21-річний батько загинув, звільняючи ваше місто, а тепер псковські десантники, полк яких розміщений у Печорах, їдуть в Україну вбивати мене, моїх дітей та онуків, «визволяючи» від кого? Після цього листа, який навряд чи прочитали дітям, зі школи — жодного рядка. Ось така путінська «віддяка» українським солдатам так званої Великої вітчизняної війни!

А тепер, мабуть, час повернутися до мого рідного маленького, але багатого історією містечка Берестечка, яке є майже ровесником Львова. Із 16 років не живу там, а все блукаю світами — Львів, Хмельницький, Вінниця, Ужгород, Далекий Схід, Сургут — і нарешті осів у Змієві. А всі журналістські стежки — майже 40 років роботи — і не перерахуєш. Але душею я завжди на Волині, перед якою почуваюся в довічному боргу. Чому? Зважте самі: скільки цікавих тем у самому Берестечку, — куди не кинь поглядом, і на вустах у берестюків.

За тутешніми переказами, починаючи з козацької доби, тут у полі в бік села Диковини височіє Марусина гора, тобто могила, насипана козаками батька Хмеля своїй полеглій соратниці.

У міській смузі — пам’ятник польському князю, неподалік каплиця Святої Теклі, зведена задля припинення мору. Під землею від центру міста до лісу, так званої Секції, іде підземний хід, викопаний ще за домонгольських часів. На схід від міста — місце самої історичної битви, на півдні біля Стиру — Дівоча гребля, яку в давні часи татари вимостили молодими бранками, аби пройти через болото.

У самому місті є вціліла частково споруда костелу, дві церкви на колишньому острові — залишки перебудованого з роками панського палацу; синагога, польський цвинтар і залишки фільварку навпроти лікарні тощо.

Свого часу через місто йшли війська Будьонного, у 1941 році через Стир відступали радянські частини, у 1944 р. з Бродського котла вибиралися німецькі. Діяли тут групи УПА і радянські партизани. Хоча по війні УПівці остерігалися, бо тут, у райцентрі, стояв сильний гарнізон НКВС.

Але що цікаво: ні до війни, ні після неї в нашому райцентрі не стояло пам’ятників Леніну чи Сталіну. Був лише Дружби народів, Б. Хмельницькому і Т. Шевченкові, який відвідував Берестечко.

Варто уваги те, що у місті, де до 1939 року співіснували тисячі поляків, українців та євреїв, після війни залишилися переважно українці. Бо поляки втекли до Посполитої, а от майже всіх євреїв німці знищили під час окупації. Вивели за місто в бік села Смолява і за кілька кілометрів розстріляли. Серед поля там зараз їх спільна могила з пам’ятником.

А от щоб стерти саму пам’ять про їхнє перебування у місті, вже «подбала» радянська влада — розрівняла бульдозером три великі єврейські кладовища. Як і пам’ять про концтабір неподалік польського цвинтаря, під огорожею якого розстрілювали наших полонених.

Проте в моїй пам’яті залишилася розповідь мами про те, як її батько, а мій дідусь, священик Кирило Романович Черняховський, виховуючи вдівцем сімох дітей і ризикуючи їхнім життям, уночі впустив до хати родину євреїв, які, тікаючи з гетто, пробралися через рукав річки. Він дав їм притулок на одну добу з умовою, що назавтра вночі вони мають піти від нас.

Так і зробили, і, можливо, Господь допоміг цим людям залишитися живими. А мій дідусь, якого на вулиці і в місті недаремно звали Помагайбіг, не тільки за це, мабуть, потрапив у Царство небесне. Такі мої спогади про місто, розташоване неподалік місця козацької битви за визволення України.

Щодо сучасності, то відоме Берестечко мілітарним ХХ століттям, коли поруч із ним соснина була нашпигована шахтами з ракетами СС-20 «Сатана». Також, хоч як це прикро, замість створення цільного історичного ансамблю місто адмінкордоном відділено від поля історичної битви, бо і музей, і могили козаків, і монастир «Козацькі могили» віднесені до Рівненської області.

Ті ж адмінкордони на стикуванні Львівської, Волинської та Рівненської областей заважають місту, яке може стати привабливішим для туристів. Бо приблизно три — чотири кілометри шлях із Бродів до Берестечка проходить Рівненщиною. І цей «апендикс» пани начальники ніяк не можуть прибрати вже протягом півстоліття. Ніяк не дійдуть згоди: кому потрібніший асфальт на цьому злощасному відрізку. А люди страждають.

На мій погляд, тут, як і в суспільному житті, загалом потрібний державницький підхід, єднання помислів. «Через єдність — до розквіту!» — тільки під таким гаслом, підкріпленим діями, ми зможемо довести, що наша нація чогось вартує.

З повагою

Микола ГЛАВАЧЕК