Про майстерність пращурів

У 1960—1961 роках експедиція Інституту археології АН УРСР, яку очолював В. Даниленко, розкопала ранньослов’янський металургійний центр VI—VII століть нашої ери на безіменному острові на річці Південний Буг між містом Гайворон та селом Солгутове. Очевидно, ці розкопки були пов’язані з тим, що водосховище Гайворонської ГЕС, яку ввели в експлуатацію 1964-го, мало затопити острів. Цю пам’ятку біля Гайворона археологи розглядають як відокремлений центр металургійного ремесла з високим рівнем технічного вдосконалення і широким масштабом виробничої діяльності.

«Острів мав форму овала, витягнутого з заходу на схід на один кілометр при ширині 250—300 метрів, — говорить науковий співробітник Гайворонського районного краєзнавчого музею Роман Засядьвовк. — Круті береги підвищувалися над рівнем річки до двох метрів. Старожили кажуть, що під час великих повіней острів затоплювало. З правого боку проходило старе русло Бугу, яке в західній частині острова було дуже замулене і штучно перегороджене для сполучення Гайворона з Солгутовим».

Острів як археологічну пам’ятку відкрито 1960-го. Навряд чи випадковим слід вважати його використання для металургійного центру. Адже потрібна вода для промивання руди та гартування заліза, а також віддаленість від житлових споруд, що диктувалося протипожежними міркуваннями. Неподалік були також руда і паливо.

Протягом двох років на острові розкрили площу понад 3 000 квадратних метрів і відкрили 25 залізоплавильних печей двох типів — чотири агломераційні печі та 21 горн, 12 з яких майже повністю зберегли свою форму. В агломераційних печах відбувався процес попереднього обпалення (збагачення) залізної руди, а горни використовували для відновлення заліза. Агломераційні печі порівняно великих розмірів — до 1,4 метра у діаметрі. Горни були з глини, із значними домішками піску і мали овальну форму з зовнішнім діаметром 40—45 сантиметрів.

«Сировиною для горен був бурий залізняк, поклади якого відкриті за півтора кілометра на схід від острова біля села Антоньове, яке нині у межах села Хащувате, де вони прямо виходять на поверхню, — продовжує Роман Павлович. — Це марганцево-залізисті руди, які містять значно більше заліза, ніж навколишні болотні руди. Очевидно, наявність на поверхні легкодоступного розробкам бурого залізняка й зумовила появу в даному районі стародавнього металургійного центру».

86-річний житель села Хащувате Петро Андрійович Рябцун показав нам ями, в яких  металурги з острова копали руду для свого виробництва. Розташоване це родовище на березі річки, метрів за 150 від води. Петро Андрійович пам’ятає, як перед війною у Хащувате приїжджали геологи, кілька осіб зупинялися на постій у батьківській хаті. Вони шукали корисні копалини і брали проби в околицях села та говорили, що тут багата марганцем залізна руда.

Агломераційна піч своєю продуктивністю перевищувала горн у кілька разів. За один закінчений цикл вона могла дати кілька десятків кілограмів готової руди для горнового процесу, тоді як один горн для завантаження вимагав не більше 10—12 кілограмів. Кількість руди в горні обумовлювалася кількістю палива, яке він міг вмістити, тож кількість вугілля по відношенню до криці досягала 8—10-ти кратності. Виходячи з обсягу горнів, вага криці в них могла досягати трьох кілограмів. При такій продуктивності одна агломераційна піч могла забезпечити сировиною 4—5 горнів.

Своєю продукцією острів забезпечував не тільки потреби власного поселення, а й поширював залізо як напівфабрикат далеко за його межами. За розрахунками археологів, на острові було вироблено стільки кричного заліза (до 440 кілограмів), що його б вистачило для забезпечення сільськогосподарським, ремісничим та побутовим реманентом жителів 5—8 тогочасних поселень.

«Значний інтерес являють також залишки низки господарчих споруд і житла, відкриті на острові, — говорить Роман Засядьвовк. — Тут знайшли три фрагменти кухонних ножів, срібну сережку, залізний риболовний багор, точильні камені, уламки червоно-глиняних амфор елліністичного періоду. До речі, саме на підставі кераміки та срібних сережок металургійний центр на острові біля Гайворона археологи датують VI—VII століттями нашої ери».

Як повідомляла 24 вересня 1960 року гайворонська районна газета «Шлях комуни», розкопані експонати відправили у ленінградський Ермітаж, Державний історичний музей у Москві, Інститут археології Академії наук України у Києві. Один із учасників розкопок В. Бідзіля писав у науковій статті «Залізоплавильні горни середини I тисячоліття н. е. на Південному Бузі», яка надрукована в 15-му томі журналу «Археологія» 1963 року, що горн №20 був переданий Кіровоградському обласному музею.