Про можливість по-людськи відійти у вічність
Відгук на статтю Максима Стріхи «Жорстокість» («День», №№ 42-43, 7-8 березня 2013 року)
Матеріал викликав у мене справжню тривогу: по-перше, кожна смерть — це велике горе для рідних, по-друге: незрозуміло, для чого розтин обов’язковий для всіх? Невже, щоб переконатися, що людина таки померла? А до того ж ще й прокуратура повинна давати довідку (дозвіл) на поховання. У нас що всі люди злочинці чи то кожен громадянин у чомусь підозрюється? Невже недостатньо довідки від лікаря, в якій засвідчується, що людина померла?
Та після розтину й так зрозуміло, що ніхто не встане. Але ж часто на тому розтині наполягають, хоча прекрасно знають, від чого померла людина. Тож пригадала кончину сусіда, який довгий час лежав в обласній лікарні. А як його стан трохи поліпшився, і його нарешті виписали й привезли додому, через пару тижнів хвороба знову загострилася, і він раптово вночі помер.
І тут, як і всюди, постало питання розтину померлого. Його дружина, надавши всі необхідні документи про його хворобу й тривале лікування в обласній лікарні, таки змогла домовитися, щоб не робили розтину тіла покійного, бо ж і так було зрозуміло, від якої хвороби помер чоловік.
Але ж буває ще й інший аспект смерті, коли не завжди її можна точно засвідчити. І таких випадків немало знає людство. А якщо отак бездумно кожному робити розтин? Та ж давно відомо, що священики покійника ховали не раніше, ніж третього дня, і то не завжди. Бувало, що й пізніше, бо якесь особливе чуття чи відповідне знання їм підказувало, що ще не час, що ще треба почекати... І чекали три дні чи й довше, до повної впевненості, що людина померла. А розтин, як бачимо, аж ніяк не дає для людини ніякого шансу... Хоча, інколи після клінічної смерті людина повертається до життя. Тож важко зрозуміти: для чого цей розтин робити всім підряд?.. І зовсім не зрозуміло: це потрібно для науки чи для дотримання недолугого закону?
Скажу відверто: коли б раніше існував наказ про обов’язковий розтин, то я прожила б на світі всього лише п’ять років, тому що в дитинстві захворіла на тиф і... померла. Сільський лікар, оглянувши моє тіло, це підтвердив. Як потім мені розповіли, я лежала холодна три дні й не подавала ніяких ознак життя. А сім’я готувалася до поховання. Так минуло три дні, а потім раптом я вдихнула повітря й повернулася до життя. А коли б тоді діяв наказ про розтин, то моє бездиханне тіло не мало б можливості повернутися до життя. Звичайно, є ситуації, коли це необхідно, але для чого з кожним це робити і з якою метою... Важко зрозуміти.
Це не завжди потрібно. Тим більше, що прості наші люди настільки збідніли, що оплачувати транспорт не кожен зможе, а ще ж і на похорони треба немало, бо там також ніхто не дасть знижки, хіба що священик скаже: дасте, мовляв, скільки зможете.
Та вже давно минули ті, по суті, страшні роки війни й повоєнного голоду. Але в той час ще було збережено людську духовність, коли можна було сказати, що як помру, то на лавці не лежатиму. Той післявоєнний час був дуже важкий, але покійника ховали по-людськи: і труну робили, і яму копали добрі люди, й на кладовище несли на своїх руках, і в могилу опускали... Так було, бо то був останній шлях людини у вічність... І ховали всіх по честі: були в тебе гроші, чи й зовсім нічого не було.
А тепер все стало по-іншому: добрим людям за все треба платити, а коли ти не маєш грошей, то йди з простягненою рукою попід квартирами й проси. Який сором, що ми вже до того дожилися, що й туди, у вічність, не можемо відійти по-людськи.
