Прості люди двадцятого сторіччя
У історії людства ХХ сторіччя було непересічним. Дуже, дуже багато великих, визначних подій відбулося за цей час, з якого боку не подивись: і досягнення науки і техніки, і нищівні світові війни, і революції, і розпад імперії та поява на політичній карті світу нових держав у Африці, Азії та Європі, і поступове об’єднання народів світу і створення Організації Об’єднаних Націй. І «День», організувавши фотоконкурс «Обличчя. Долі. День. Століття», зробив дуже мудрий і правильний крок, все значення якого ми зрозуміємо пізніше.
До речі, може варто за результатами цього фотоконкурсу зробити фотоальбом, зібравши у ньому найкращі роботи? Думаю, він знайшов би свого покупця.
Всі події ХХ сторіччя, які, починаючи з тридцятих років, відбувалися в Україні, перевернули, переінакшили долю моїх батьків, які зображені на фотографії.
Батько, Скорик Василь Андрійович, народився 1926 р. на Кіровоградщині. У 1929 р. померла його мати, а у 1933 р. — під час голодомору — батько. Він залишився з тіткою. Під час окупації, як сотні тисяч інших українців, був вивезений на примусові роботи до Німеччини. Коли прийшла Радянська Армія, батька призвали до її лав. Під час оточення Берліна, під Потсдамом, його було поранено у ноги. Йому зробили декілька операцій, але ноги врятувати не вдалося. Батько у 19 років залишився без обох ніг. І, звичайно, прожив зовсім не те життя, яке міг би прожити, якби не був інвалідом.
У шпиталі у Києві батько познайомився зі своєю майбутньою дружиною — моєю матір’ю. Після шпиталю закінчив курси бухгалтерів і поїхав працювати на Західну Україну, у м. Кам’янка-Бузька Львівської області. Потім до нього приїхала моя мати, вони побралися, і у 1952 р. на світ з’явився я, а у 1956 р. — моя сестра.
У 1983 р. батьки переїхали у місто Бровари Київської області. У 1995 р. батько помер.
Мати — Скорик (Вилєрко) Леся Бенедиктівна. Народилась у 1926 р. на Житомирщині. У 1933 році, під час голодомору, її батько, що працював у Києві, забрав сім’ю до себе. У роки окупації мати потрапила в облаву і була вивезена у концтабір у Польщу. Місцеві жителі, дізнавшись, що вона наполовину полька, допомогли матері вирватися з концтабору на сільгоспроботи до місцевого бауера. Коли прийшла Радянська Армія, мати пішла добровольцем на фронт — санітаркою на передову. В одному з боїв її було поранено в ліву ногу, яку довелось відняти нижче коліна. Те, що сталося далі, я вже розповів.
Отак зійшлися долі моїх батьків: і голодомор, і приєднання Західної України, і Друга світова війна, утворивши ланцюжок подій, які суттєвим чином вплинули на їхнє життя.
Що ж, оце, мабуть, коротко й усе про долю тих двох людей, які посміхаються до нас, теперішніх, з фотографії.
