Прихисток знань і муз

Словосполучення «будинок вчених» можна сприймати як означення нерухомості, що належить принаймні в наш час вченим — НАНУ, й саме в цій якості досліджувати й описувати його.

Приміром, якщо зайти на подвір’я буднику, що по вул. Володимирській, 45, пройти алейкою до флігеля й глянути на обрамлення балкона, що над входом, то можна побачити на куті вензелі із заліза: «М» та «К». Це, мов те Salve, що його викладали плиткою на порозі давньоримських осель, вітання від першої господині цього особняка — Марії Качала.

Цей будинок було споруджено далекого 1891 року за проектом архітектора О. Хойнацького на замовлення інженера Володимира Качали. Мабуть, останньому таланило в справах, коли він заснував підприємство (павільйон) «Штучні мінеральні води» десь на теренах, де зараз розміщені філармонія та Ляльковий театр.

Але облишимо хроніку життя родини Качала. Відомо, що з часом цей будинок здавався в оренду тим, хто здатен був за те платити. А від 1909-го тут облаштувалося Київське громадське зібрання, на засіданнях якого траплялося бувати Миколі Лисенку, Олені Пчілці.

Строкатою є й пореволюційна доля цього особняка. Проте, й це головне, його не перебудовували, й він зберіг якийсь шарм старосвітськості.

Але здебільшого ми сприймаємо Будинок вчених — як «рухомість» — гурт науковців — його дійсних членів та штатних працівників, які бережуть традиції й формують умови існування закладу.

Будинок вчених, у цьому сенсі, було започатковано 24 грудня 1927-го як Дім учених Київської секції наукових робітників. Первісно він містився за адресою: вул. Пушкінська, 1. До 1917 року тут функціонував Єврейський клуб «Конкордія».

Серед фундаторів Будинку були: Є.Шилов, С.Єфремов, Д.Заболотний, О.Богомолець, О.Палладін, Є.Патон.

Постфактум підозріло дивує така «батьківська турбота партії» про вчених. Але, цілком можливо, це була просто данина тенденції «упорядкування» й нагляду за життям і діяльністю творчих особистостей. Адже саме в ті роки тих, кого не випадало одразу прилаштувати за дріт, бажано колючий та під електронапругою, почали заганяти в «творчі спілки» — художників, архітекторів, композиторів, письменників. А надто палких і правовірних «розумників» доводилося з метою профілактики вилучати. Можливо, саме це й було потаємною метою влади?

Так, першого директора Будинку вчених було розстріляно. Чим він завинив, і чи завинив, де-факто взагалі папери мовчать. Бо відсутні.

Але, попри всі керівні й каральні заходи, Будинок вчених усі ці роки існував. А, головне, зберігав оту ауру, дух камерності, людяності, духовності.

* * *

Мій Будинок вчених починався десь наприкінці 50-х. Це були галасливі збіговиська туристів вечорами по четвергах у дворі, коли вони вирішували свої поточні справи й домовлялися про походи Київщиною чергового вихідного дня.

Коли за кілька років я дослужився до посади голови Клубу туристів Будинку вчених, то, керуючись, певно, своїми відчуттями й прагненнями, розпочав процес свого роду українізації.

Спираючись на підтримку майстерні офсетного друку Інституту кібернетики, спровокував видання ряду плакатів із закликами до походів рідним краєм. Зокрема, бланка для чергових оголошень, який починався словами: «Збіговисько Клубу туристів», а далі було місце для уточнень уже від руки.

Ой леле, я й не відав тоді, що така діяльність називається офіційною мовою «Самвидав» і є карогідною! Проте вартові генеральної лінії це добре тямили. Дирекції Будинку «вкатали» по догані. А мене якось не дорахувалися!

Коли через якийсь час я завітав до Головліту (цензури) вже службово, то обережно вивів розмову на той інцидент. Цербер «Залізної волі РКП» зауважив: «збіговисько» — погане слово, типово націоналістичне»!

Ні тоді, ні досі, через півстоліття, не уявляю, як одне слово може нести таке навантаження. Ще речення, абзац — сяк-так, але одне слово...

Такими були мої мовні університети, бо інстинктивно-обачливо я обрав собі інший фах — математику. А в цю галузь рило корифеїв «науки-наук» не совалося. Вона була свого роду оазою свободи! То й чулися ми, не відміну від гуманітаріїв, суттєво вільнішими.

Коли академік Юрій Березанський підписав лист на захист котрогось із дисидентів, «опричники» заходилися його «виховувати». «Вільно! — скомандував академік. — Якщо ви хочете, щоб щось злітало, потрапляло й вибухало, дайте спокій вченим!»

* * *

Для нашої родини Будинок вчених розпочався суттєво раніше. Якось, розбираючи папери батька, я натрапив на його Curriculum vitae — так випускники класичних гімназій називали свої життєписи. Мовою «вертухаїв» у відставці, які пильнували, зокрема, відділи кадрів академічних установ, це звалося «автобіографія».

Батько писав (1930 рік), що він відвідував тамтешній гурток німецької мови. Себто був членом першого складу Будинку. А мати розповідала мені, що ця установа була дуже вишуканою та престижною в колах тодішньої (зараз ми кажемо — старої) інтелігенції. Словом «еліта» на той час не зловживали. Це зараз його активно тулять до різного роду шантрапи.

Дивлюся на список (30 позицій) творчих об’єднань, клубів за уподобаннями, лекторіїв, семінарів, гуртків і усвідомлюю, що про всіх і про все несила написати. Але в Інтернеті (http://house-scientists.org.ua) можна прочитати про плани кожного з них на поточний місяць.

Приблизно чверть тих об’єднань працює на міждисциплінарний обмін знаннями-інформацією. Приблизно стільки ж є науково-популярного й мистецтвознавчого плану. Згадаю лише лекторій «Про що розповідає археологія» та клуб «Київ та кияни». Обом понад 20 років! Зрештою, чисто мистецькі колективи. Серед них — Народна вокально-оперна студія, Народний ансамбль старовинної музики Silva Rerum, Народна хорова капела «Золоті ворота», Фольклорно-етнографічний ансамбль «Криниця».

А тепер переведу подих і згадаю те, що мені ближче, до чого я частково причетний. Отже, Народний театр «У Білій вітальні».

* * *

Першу драматичну трупу в Будинку вчених сколотив десь по війні народний артист СРСР Юрій Лавров. Але від неї лишилися на сьогодні самі згадки. І традиція! Нова й досі чинна трупа склалася майже 25 років тому зусиллями й талантом Алли Петрівни Борічко.

Тривалий час я фігурував у театрі в ролі глядача. Аж якось, 9 років тому, пані режисер і художній керівник підловила мене у вестибюлі й запропонувала роль у постановці за «Гранатовим браслетом» О.Купріна. А далі були О.Олесь, А.Чехов, Шолом Алейхем, Мопассан...

Мистецтво є таким тоді, коли про нього неможливо розповісти словами. Це — таїна, магія, щось від Того, Кого мають на увазі, зиркаючи вгору.

Тому я розгублено вдивляюся в дисплей. Розумію, що буваю свідком (і, почасти, учасником) акту чаклунства. Але, як і решта завсідників наших вистав, не можу збагнути — що до чого й від чого. Як наслідок, мені стало не цікаво бувати на виставах академічних театрів. Там усе професійно — так, але нудно!

Леонід ІВАНЕНКО, кандидат фізико-математичних наук, Київ