Приречені на діалог

Можу підписатися під кожним абзацем статті Володимира Кампо «Для громадського діалогу між радикалькою політичною опозицією і партією влади потрібен «круглий стіл» («День», №28 від 13.02.2001 р.). Усе автор пише правильно, але рiч у тiм, що звертається він до так званої «партії влади», і я маю великий сумнів, що його почують і зрозуміють. Принаймні, реальних кроків до діалогу поки що не спостерігається.

Як мені вбачається, більшість із тих, що входять до партії влади, досягли своїх висот не тому, що виявилися розумнішими, наполегливішими, працелюбнішими. Їхній успіх зумовлений тим, що вони опинилися, як кажуть, у потрібний час (тобто на момент розвалу старої влади і безладдя) в потрібному місці — біля державних ресурсів, залишених без нагляду. Недалекоглядність та неспроможність до ефективного керівництва тими ресурсами призвели до значного руйнування останніх, а прагнення до збагачення та брак громадянської свідомості дозволили їм, аби накопичити власні мільйони, розорити Україну на сотні мільярдів, продавши за безцінь кораблі, зупинивши заводи тощо. Вони звикли до безкарностi і намагатимуться робити все, щоб нічого не змінилося.

Тож головним завданням усіх здорових сил суспільства є змусити як владу, так і радикальну опозицію припинити «політичні бої» та сісти за стіл переговорів. Подальше нагнітання пристрастей ні до чого доброго не призведе. Наше суспільство дійсно потребує змін, але вони повинні відбуватися мирним цивілізованим шляхом. Влада й опозиція приречені на діалог.