РЕЗОНАНС

Честь і слава Національним героям!

(відгук на статтю Богдана Червака «Де спочине прах полковника Коновальця?», «День» №117, четвер, 19 липня 2007 р.) Українська історія ХХ століття наповнена багатьма драматичними сторінками, пов’язаними із загибеллю провідників національно- визвольного руху від рук радянських каральних органів. А ті патріоти, котрі змушені були рятуватися від колишньої тоталітарної системи втечею у різні країни світу, пробули у тривалому забутті. І тільки із здобуттям Україною незалежності їхні імена повертаються на Батьківщину. Але і сьогодні є немало проблем щодо гідного вшанування пам’яті цих видатних постатей, котрі до останнього подиху словом і ділом боролися за свободу Батьківщини.

Прикро, що минає майже шістнадцять років, як Україна здобула незалежність, але й до цього часу в урядових колах, серед деякої політичної еліти ніяк не визначаться, коли ж і як здійснити перепоховання праху кращих синів і дочок України на рідній землі. А тому стаття не може лишати байдужими тих, кому дорогі наша історія і пам’ять про провідників нації. Публікація також порушує наболілу проблему щодо гідного увічнення національних героїв. Вона вже занадто обговорювалася в Україні. І, безперечно, першими кроками влади в незалежній Україні ще на початку 90-х років мало б бути спорудження у Києві Пантеону національних героїв. Ця політична і патріотично- культурна акція вкрай була потрібна для піднесення престижу держави, для консолідації суспільства і гідного повернення тих боргів, котрі ми маємо перед тими, хто поклав своє життя за незалежну і соборну Україну.

Прикро читати про наведені у статті Б.Червака суми витрат на перепоховання праху Євгена Коновальця, які не можуть, взагалі, виставлятися за якусь серйозну перепону щодо здійснення акту історичної справедливості щодо одного з найвидатніших лідерів національно-визвольного руху. Така «патріотична» арифметика, дійсно, виглядає дивною і навіть принизливою.

Держава, у першу чергу, повинна потурбуватися про перепоховання праху Є.Коновальця й інших видатних постатей національної історії на Батьківщині, скільки б це не коштувало для неї. Це її святий обов’язок.

Україна не є бідною. Одна біда тільки в тому, що майже половина її економіки перебуває всі роки незалежності у «тіні». Добре відомо, що немало «нових» українців мають астрономічні статки. Ми не раз бачили по телевізору, у якій розкоші вони потопають. Сам антикваріат інтер’єрів фешенебельних котеджів цих успішних українців, котрі хизуються ним перед телеглядачам, мабуть, обчислюється, мільйонами американських доларів. Ці сановні особи перебували або перебувають у владі, або наближені до неї. Вони не раз заявляли на словах про свою любов до України. Чому б і їм не пожертвувати кошти на святу справу перепоховання національних героїв? Вони б мали першими показати приклад гідного увічнення їх пам’яті.

Можемо підказати урядовцям, де взяти кошти на перепоховання не тільки Є.Коновальця, а й С.Петлюри, С.Бандери, а також видатних українських митців О.Кошиця, Н.Городовенка (поховані в Канаді), котрі мріяли сюди повернутися хоча б після відходу у Вічність. Треба пересадити міністрів у дешевші автомобілі. Ті, на яких вони їздять, коштують сотні тисяч американських доларів). Їх можна було б продати на аукціонах. Виручених грошей сповна вистачило б для того, щоб перепоховати національних героїв у рідній землі і спорудити їм величні пам’ятники. Тож, говорити про якісь там 6 тисяч євро, котрі потрібні для перепоховання праху Є.Коновальця урядовцям, мабуть, негоже. До речі, коли б вони краще пильнували використання державного бюджету, усували причини його ганебного розкрадання, на що не раз вказував Президент України Віктор Ющенко, то знайшли б не тільки згадану суму, а в багато і багато разів більшу...

Вічні питання лишаються без відповідей

(Відгук на статтю Романа КРУЦИКА «І все ж радянська окупація!», «День» №110, вівторок, 10 липня 2007)

Яка правда здатна консолідувати наше українське суспільство? Тільки та, яка об’єднує людей не в ненависті до будь-кого, а в любові, в усвідомленні своїх власних не тільки чеснот, але і прорахунків, помилок, хиб і поразок! Адже насильно підкорити нікого і ніколи не можна. Насильно завжди всі тільки скрізь і всюди підкоряються... Питання не в тому, була чи ні радянська окупація України. Звичайно ж, була. Як проте і Росії, Казахстану, Грузії, прибалтійських країн тощо. Адже питання ось у чому: чому ця окупація мала у нас такий «запаморочливий успіх»? Чому наша українська еліта, інтелігенція так швидко її прийняла і підкорилася? Чому мільйони наших українських селян виявилися, зрештою, такими беззахисними в роки колективізації, голодоморів усіляких і воєн? Чому, врешті-решт, досі (після вже 16 років нашої української незалежності) ми не можемо сформувати мудру і гідну еліту українську, бізнес і владу?

«Від Богдана до Івана не було в Україні гетьмана!»

(Відгук на статтю Володимира ПАНЧЕНКА «Зазначити — або «влипнути»?», «День» №114, субота 14 липня 2007)

Саме так: байдужості до самих себе треба позбуватися і якомога швидше. Будеш поважати себе — можливо, поважатимуть і інші. Ставишся до себе по-плювацькому — хто і коли зверне на тебе увагу? Хоча і тут важливо не перестаратися... Схиляти історію на користь сьогоднішнього якого-небудь політичного інтересу навряд чи розумно. Фігура гетьмана І. Мазепи також неоднозначна. Але і дуже жива! Сторіччями вона тільки чорнилася у всіляких «дослідженнях» радянських і царських часів. Зараз спостерігаємо все те ж байдуже до неї ставлення, тільки навпаки — всіляке його вихваляння і схвалення. Однак це була не схема, не тінь і не привид якийсь у нашій історії, а дуже різна людина в різні періоди свого переповненого подіями життя, бравий ротмістр корогви у гетьмана правобережного Петра Дорошенка. Генеральний осавул і довірена особа у гетьмана Івана Самойловича. Потім гетьман і вірний помічник російських царів і порадник. І, нарешті, союзник шведського і польського королів і затятий противник російського царя Петра I. Не можна нічого виривати з цього багатого життя і нічого абсолютизувати. Наукове осмислення Північної війни 1700—1721 років можливе лише з якоїсь точки зору. А таких точок зору декілька: російська, шведсько-польська і татаро-турецька. Немає поки ще української. Та спробуємо зараз оцінити цю фігуру в нашій історії з «запорізького» боку. В усі роки свого гетьманства (і ще до нього) І. Мазепа був дуже нещирим з нашим славним низовим товариством. Публічно і на очах їх підтримував, а поза очі і в листах своїх царям у Москву щосили давав волю своєму роздратуванню і неприйняттю запорізької вільності. Селітрові промисли і московські фортеці на запорізьких ґрунтах розвивав і ставив, а хлібне постачання з відправкою на Запоріжжі завжди притримував... Однак низові молодці ніколи злом на зло не відповідали. Легендарний кошовий отаман Іван Сірко у червні 1674 року фактично врятував Мазепу від смерті, вирвавши його з рук розгніваного натовпу. Запорізькі козаки Костянтина Гордієнка відразу і до кінця підтримали гетьмана у його боротьбі з царем Петром I. Підтримали, а потім опинились у вигнанні, на чужих землях і володіннях... Але, якщо вже запорожці якійсь людині вірили, так вірили їй до кінця. Колись так вони повірили Богдану Хмельницькому. Так само вони повірили й Івану Мазепі. Недаремно у них існувала приказка «від Богдана до Івана не було в Україні гетьмана!». Як же ми зараз (уже через три столiття) їм також можемо не довіритися?