Ще раз про державні відзнаки

Матеріал Соломії Буй та коментар до нього двох науковців та журналіста, які виступають експертами, спонукає до продовження «суспільної дискусії» (визначення С.Буй) щодо питання непересічної ваги — системи відзнак як елемента державності.

У державах світу нагородні системи, маючи певні національні відмінності, обіймають дві обов’язкові складові: систему нагород (відзнак) і систему нагородження (вшанування відзнаками конкретних осіб).

Авторка та експерти (крім Ю.Макарова) переймаються другою складовою, проте починати потрібно з першої.

Загальнодержавні нагородні системи складалися, а загальновизнані принципи їх побудови вироблялися протягом століть головним чином у Великій Британії, Франції, Іспанії. Досвід зазначених держав враховувався іншими державами (включно з Російською імперією і навіть Японією) при створенні власних систем. При розробці радянської нагородної системи загальновироблені, усталені й апробовані принципи були знехтувані як надбання «старого світу», класово ворожі, і замінені новими. Серед новацій радянських розробників постали і звання героя, і звання народного, відсутні у системах відзнак інших держав. Звання героя, за прикладом СРСР, було встановлено в Югославії, Чехословаччині, Німецькій Демократичній Республіці тощо.

На жаль, в Україні при створенні власної системи нагород не було належним чином враховано засадничих принципів фалеристики як міжнародної допоміжної історичної дисципліни. У нас, як і в Російській Федерації, з радянської системи було запозичено звання героя. І обговорювати, перш за все, потрібно не те, варті чи не варті цього звання окремі достойники, а чи потрібна така нагорода (звання героя) в новій Україні і чи може одна людина (Президент) на свій розсуд або за чиїмось клопотанням проголошувати окрему особу героєм. Для відзначення виключних досягнень достатньо, як і в інших країнах, орденів. У нас титул «кавалер ордена Держави» є засвідченням з боку держави визначних досягнень особи і високої поваги до неї.

С.Буй, говорячи про героїв України, вживає вираз «обрані... не нами», проте оці не названі «ми» у справі нагородження нічого вирішувати не можуть. Нагородження, відповідно до Конституції України, є виключною компетенцією глави держави, який виступає від її імені. Рішення Президента України — вирок остаточний, що оскарженню не підлягає. «Нам» можна лише викласти свої міркування щодо окремих фактів нагородження постфактум.

Скажімо, у 2005 році, через десять років по смерті, звання Героя України було присвоєно Олесю Гончару, якого в Радянському Союзі вже було відзначено званнями Героя Соціалістичної Праці, лауреата Ленінської та трьох державних премій СРСР, лауреата Шевченківської премії. З одного боку, що надала Гончарові нова відзнака? З іншого боку, природно виникає питання, а чому не присвоєно посмертно звання Героя України геніальному Павлові Тичині, ще й на фоні того, що Героями стали деякі сучасні поети, які, певен, усвідомлюють, що їхні здобутки не такі знакові для української літератури, як створене Павлом Григоровичем. А за Тичиною можуть виникнути постаті М. Грушевського, Т. Шевченка, Б. Хмельницького... Невже не є очевидною абсурдність таких посмертних нагороджень?

Закон встановлює, що звання Героя України присвоюється громадянам України за здійснення визначного геройського вчинку або визначного трудового досягнення. Героєм став (теж посмертно) Г. Гонгадзе. Він заслуговує глибокого співчуття як жертва підступної акції, проте, який-то його героїчний вчинок чи визначне трудове досягнення стало підставою для відзначення?

В. Скуратівський пересмикує, коли, наводячи як приклад орден Ярослава Мудрого, каже про «мудрість» певного ступеня. У даному випадку «мудрості» нема, а є один Ярослав Мудрий для всіх ступенів ордену. А от щодо ордену «За мужність» трьох ступенів, зауваження Скуратівського було б абсолютно слушним: яка то може бути ступінь у мужності? У цьому випадку коректною для наслідування була б радянська система, в якій орден «За особисту мужність» на ступені не поділявся. У деяких державах питання зі ступенями певного ордену вирішено індивідуальним титулуванням кавалерів ордена певного ступеня. Так, для ордена Британської імперії, який згадує Ю.Макаров, нагороджений цим орденом І ступеня — лицар Великого хреста, II — лицар-командор, III — командор, IV — офіцер, V — кавалер (член) ордена. Свої титули і у кавалерів французького ордена Почесного легіону різних ступенів.

Щодо звання «народний» позиція може бути одна: це звання, перебране з радянської нагородної системи, є штучним, позбавленим реального змісту.

Слово «народний» у нашій мові означає якість узагальнену, що стосується всього народу: народна творчість, народна пісня, народні звичаї тощо.

Підкреслення «народності» окремої особи — то нісенітниця тому, що термін «народний» може бути застосовано до певної особи лише у значенні її приналежності до певного народу. Але це визначається само собою з появою людини на світі Божому, і додаткового рішення високого посадовця, хоч він є президентом, не потребує.

Звання «народний» — продукт класово-комуністичних ідеологічних міркувань «вождів народу», які перебрали на себе право бути речниками народу, визначати, що саме йому потрібно, кого наректи «народним», а кого «ворогами народу». Нема вже партократичної радянської держави, а звання «народний» продовжує своє існування як надха правлячої ідеології тієї держави.

Змін потребує і головний акт про відзнаки — Закон України «Про державні нагороди України». Від дня прийняття в ньому, попри численні зміни, що вносилися починаючи з 2001 року, продовжує міститись хибний припис: «Громадяни України можуть бути удостоєні нагород іноземних держав». Ця фраза може бути хіба що у газетній статті, але не законодавчою нормою. У будь-якої норми, викладеній у будь-якому законі, є об’єкти норми (ті, на кого норма поширюється) і суб’єкти норми (ті, хто має її застосовувати). Об’єкти зазначеного припису — громадяни України, а суб’єкти — глави іноземних держав, які мали б нагороджувати українців. Однак глави іноземних держав не керуватимуться актами Верховної Ради України, юрисдикція якої обмежена громадянами і кордоном України, а керуватимуться законами своїх держав. Коректним був би такий припис: «Громадяни України можуть, у разі нагородження, приймати нагороди іноземних держав».

Насамкінець маю відзначити таке. Більш як тринадцятирічне практичне застосування положень Закону України «Про державні нагороди України» і системи відзнак, встановлених цим Законом, надає підстави стверджувати, що система потребує коригування, позбавлення її «дурості» (вислів В.Скуратівського), що її бездумно перебрано від радянських попередників чи створено власноручно. Публікації у «Дні» потребу в цьому засвідчують.

Вадим РЕДЬКО, незалежний консультант з фалеристики, Київ