Що більше нас буде з «Днем», то краще для нас
Нас у світі тільки двоє: я («останній із Могікан» — більше Візнюрів на Землі не існує) та моя сліпа від старості, сестричка з «братів наших менших» — кішечка Мурка. Хоча це не зовсім так. У нашій крихітній родині ще є друг сім’ї — газета «День»!
Перше знайомство з «Днем» я запам’ятав, як перше побачення. Це було 31 травня 2002 р. біля «розкладки» на похмурому і занатовпленому пероні вокзалу Київ — Північний.
Про що ми вперше заговорили, теж пам’ятаю: «Вода грозових дощів» — українські обриси «країни Паустовського»... Мого улюбленого Паустовського... А коли, як аргумент любові письменника до України були згадані його поетичні строфи про «ліниві та пишні, справжні українські хмари, що зупинялися в небі над яром у Городищах...», серце сказало мені: «Це твоя газета!». Тож, ще не розгорнувши наступних шпальт, я відчув, що вже освідчуюсь їй у коханні. А потім вона прописалась у мойому домі на постійне проживання, й ми живемо з нею в любові та вірності вже 10 років.
Відтоді я не зраджую їй за жодних обставин. Хоча було всяке... Пригадую, ще тоді, давно, коли «став на хвіст» місцевим можновладцям, а вони мені «на горло» (утиснувши в зарплаті «півставкою»), виникла екстремальна дилема: туфлі чи передплата на «День»? І хоч у старих уже шкарпетки цілували асфальт через діряву підошву, як безрозсудно закоханий, я вибрав... звісно, «День»! Тепер мені смішно... Але тоді: туфлі «заміновані», до зарплати два тижні, в кишені одинока, як я, «п’ятдесятка»... Ховаючи діри, човгав, як ковзаняр по льоду. Але як дощ... Устілки, як губка, насичувались водою і залишали за собою довгонепросихаючі колії. Ті чудернацькі сліди гіпнотизували прибиральниць, вганяли їх у ступор. Та мій антидепресант завжди був при мені — добрий гумор і добра газета «День». Бо «День» — це «свято, яке завжди з тобою».
Кожен раз, як беру в руки «День», поверх логотипа бачу (хоч його там немає) девіз-кредо газети: «Інтелігенти всіх країн, єднайтеся!». Якщо не «всіх країн», то України — беззаперечно. Бо тільки інтелігенція, трибуною якої є газета «День», здатна (майже за А. Сахаровим) усвідомити: «Щоб вижити, Україна має подолати свою роз’єднаність». А для цього, як сказала на круглому столі «Дня» у Львові п. Лариса Івшина: «Потрібна активна інтелектуальна дія, а не протидія».
«Журналістика — ремесло Ангелів», — це слова корифея французької журналістики Женев’єви Табуї. Чому ангели? Зрозумів, коли залишився сам на сам з корпоративним чиновним Злом. І якби не добрі Ангели-Хоронителі: журналісти Галина Дмитрієнко — Національне радіо; Світлана Мартинець — м. Львів; Дмитро Іванців — м. Калуш, хтозна, чи був би сьогодні живий і сильний. А потім, познайомившись з «Днем», вже навчився не тільки захищатись, а й аргументовано давати відсіч Злу.
Вирізати щось із «Дня» і калічити друга для мене — святотатство. Тому зберігаю свій інтелектуальний скарб в окремій кімнаті, а щоб не загубитись у ньому, веду каталог публікацій «Дня». Цей каталог буде найбільш переконливим аргументом для потенційних передплатників «Дня». Бо з початком осені наповнюю рюкзак примірниками «Дня» і «йду в народ», і перш за все — в молодіжні колективи. Девіз «місії»: «Хочеш знайомства з мудрими і порядними людьми України і світу? Хочеш сам пізнати мудрість? Читай «День»! Купуй «День»! Передплачуй «День»!».
У мене прохання до друзів газети: «Беріть «День» на роботу, на відпочинок, всюди... Показуйте її, розказуйте про неї. Чим більше нас буде з «Днем», тим краще для нас, бо, коли «нас багато — нас не здолати!».
І ще. Якщо ваші батьки далеко від вас, передплатіть їм як дарунок «День». Це буде для них щоденною теплою згадкою про вас і пом’якшуватиме їм розлуку з вами.
Як усе-таки мало потрібно для радості... Сонячний день. «День» на столі, й поруч кицька Мурка, муркає...
Ану, Мурочко! Що «День» сьогодні нам приносить? Як там у Літній школі «Дня» майбутні «золоті пера України» вчаться «літати»? Ваші «журналістські діти» — це моя відрада. Гідні своїх вчителів, підростуть, стануть на крила і оновлять світову славу України. Знаю могутній потенціал молоді, працюю з нею. Тож не такий я вже й самотній. Я щаслива, дуже щаслива людина!
Та все коли-небудь закінчується... Востаннє, лизнувши мені руку, погладивши мене лапкою по щоці та прощально махнувши пухнастим хвостиком, відійде у вічність моя старенька Муруся... Добре, що «День залишиться зі мною... І навіть, як колись, пан Хронос скаже: «Пора!» — і помру... «День» ніколи не помре, як і не вмре Україна, бо в вас обох «...є те, що не вмирає».
Хай буде Благодать Божа з Вами, пані Ларисо Івшина, з усім колективом і авторами «Дня». І з усіма тими, хто був у «Дні» й ще буде в майбутньому. «Життя прекрасне, за нього варто боротися!».
Дякую вам, «День»! Дуже дякую!
