Що було б із Великим Тарасом, якби він жив у радянські чи уже в наші часи?

Істинно кажу вам:
ніякого пророка не приймуть
у його батьківщині.

Єванг. від Луки, 4:5

Відгукуючись на запрошення до обміну думками про актуальну нині проблему Шевченка-Пророка, порушену в статті Ігоря СЮНДЮКОВА «Вогонь під попелом» (День № 159-160, 7 — 8 вересня 2012 року ), хочу висловити своє розуміння як величі нашого Великого Пророка, так і осмислити без догм і забобонів глибинну природу національної Святості, такої особливо необхідної в нашому нинішньому секуляризованому світі.

Уже дві сотні літ верстає Україна свій визвольний шлях із прапором, на якому ім’я — Тарас Шевченко. Величний світ українського буття з його славним героїчним минулим і невільницьким стогоном, з його патріархально-моральними засадами і зґвалтованим образом Катерини, із чарівними обріями української стихії та її доленосними вадами — це той духовний простір, у якому витає душа поета в намаганні знайти і розкрити нам усім «...і живим і ненародженим» велич і трагізм України — і в цьому показати нам шлях до здобуття своєї омріяної волі, оновлення «своєї хати». Такий величний наш Пророк і слова його — це та твердь і той ґрунт, на чому вічно стоятиме наша національна споруда — Україна.

«Споконвіку було слово...» Істинно. На власному історичному досвіді ми апробували ту біблійну аксіому первинності слова. Сповнене великої любові до України, болю і тягаря її хресного шляху, Шевченкове слово пробудило націю до самоутвердження на всіх широтах України. Це те слово, яке тримало нашу визвольну ідею на високому лету впродовж наших новітніх історичних випробовувань, особливо у ХХ столітті.

А як сплеснув Дух волі та усвідомлення національної цілості України в Галичині ще в ХІХ ст., коли там почули пророче слово Шевченка. Його ім’я вимовляли, немов святиню, його образ був у кожній галицькій хаті, і прекрасну традицію, яка утвердилася в нашому народі — Шевченківське свято — з трепетом у душі відзначала кожна міська і сільська «Просвіта», кожен галичанин. За умов чужоземного панування, асиміляції піднесена Шевченковим духом Галичина не раз, об’єднуючись під прапором самостійності, заявляла про своє державницьке стремління, поклавши на цей вівтар свободи великі жертви. І незважаючи на тяжкі випробування, складну історичну долю, що випала Україні, наша нинішня незалежність вимолена і цими жертвами.

Але часи минаяють. У сьогоднішніх умовах глобалізації, ідеологічної строкатості нашого суспільства, відсутності національної ідеології з її виховними механізмами, з відтісненням на суспільний маргінес сьогодення великих постатей України; ми втрачаємо свій духовний орієнтир і перетворюємось на збайдужілу до своєї культури масу. Ті, жевріючі досі, відзначення Шевченківських днів зі своєрідним синдромом послабленої релігійності, відбуваються як легка, спрощена данина традиції, як самозаспокоєння свого сумління і масового впливу на суспільство не мають. Однобічне тенденційне висвітлення постаті поета і художника лише в контексті того чи іншого фаху ще не відкриває сутності того, що ми маємо на увазі під цим іменем — Тарас Шевченко, це лише творче начало, через яке розкривається його глибинна сутність як посланця вищого проведіння — Пророка, носія правди, любові та добра для свого нагороду і людства.

Згубна природа нашого суспільства, яка так запопадливо повторюється в нашій історії й так оголено та відверто розкрита у пророчому «посланії» поета, найбільш звиродніло проявилася у нашому часі: «І знову шкуру дерете з братів незрячих, гречкосіїв», — рефреном стукає в наше єство засторогою на ту глобальну тенденцію матеріальної ненаситності, яку ми так ревниво сповідуємо за умов нинішньої ідеології користолюбства.

З умовним визнанням своєї національної вади, та, на жаль, із глухотою власного сумління повторюємо слова цього ж «послання»: «Раби, підніжки, грязь Москви, Варшавське сміття...» — але і знову, як і колись, ліземо в ту закляту лазівку в нашїй ментальності, тільки тепер уже з частковою зміною геополітичної орієнтації. Я не раз подумки запитував себе, як поводилася б інтелігенція інших країн, якби її рідну мову в їхній рідній державі почали витісняти і замінювати іншою. Тож принагідно запитав про це у польського інтелігента. Він відповів, що це навіть не до подумання (нє до помислєня), що могло б відбутися. Як порівняти це з нашою байдужістю, з нашим — сокровенним — вираженим словами поета, — «Дас(т)ьбі... Колись будем і по-своєму глаголать...»

Швидкі динамічні темпи нинішньої світової глобалізації, по суті своїй — денаціоналзації, навіть за перманентних криз, масово захоплюють у свій вир, не здатні до самооцінки людські маси. А що означає безоглядно йти за світовими тенденціями, коли нація не сконсолідована, не просвітлена своєю національною ідеєю, не має визначеного шляху і коли, за словами В. Симоненка, «гримотить над світом люта битва за твоє (України) життя, твої права»? Це йти на самознищення. Та великомасштабна, глобальна стратегія знищення, розрахована не тільки на зовнішні дії, а, що страшніше, закладається в організм самої нації. Привноситься в нашу хату. Вдумаймося лише у два рядки Тарасового «послання»: «У своїй хаті своя правда і сила і воля». І поставмо не риторичне запитання: де та наша Правда у нашій хаті?! Вона у Шевченка. А подумаймо, що було б із Шевченком, якби він жив за радянських чи вже за наших, державних часів? У першому разі на нього чекала би доля всієї нашої інтелігенції — Соловки і куля в потилицю, а в іншому разі — «КамАЗ» чи доля Гонгадзе. Такий шлях українських пророків.

У нашому секуляризованому світі уже і з послабленим есхатологічним контекстом християнства сакральні цінності в громадянській (світській та релігійній) свідомості часто набувають зневажливого, цинічного забарвлення, байдужого до них ставлення, і це також стосується нашої історичної пам’яті (результат згубного впливу ворожих до України інформаційних джерел). Мовляв, ці чи інші українські рухи, повстання, їхні провідники були ворожими українському народові; і не потрібно цього возвеличувати; або ще таке — не треба в кожному селі пам’ятника Шевченку (були такі гасла в Галичині). Доленосний вислів про те, що не можна збудувати міцної держави без міцної історичної пам’яті (В. Липинський) нам варто сприймати як карб свідомості, як наш символ віри.

Сягнути такого глибинного осмислення свідомості, на якому національна святиня у своїй реальній та містичній субстанції сприймається як реальна животворна сутність, як містична ідея — виявлення несвідомої містичної ірраціональної волі (В. Липинський) — це рівень високого громадянства, над яким височіє величний сонм історичних постатей минулих поколінь, котрі свою працю й життя поклали на вівтар націєтворення. Вони не були безгрішними, непохибними і часто не були прийняті своїми, бували зневаженими, але в напружених, суперечливих роздумах їхня енергія концентрувалася на єдиному — пошуку кращої долі для свого народу. Таким шляхом ідуть наші Пророки.

І насамкінець, призупинімося на мить, щоб вийти з атмосфери нашої такої приземленої суєтності і вдумаймося, осягнімо й оцінімо з християнського погляду оту недосяжну для нас, небесну, жертовну любов великого Тараса до України, його щиру сповідь, висловлену в поетичних рядках: «Я так її, я так люблю свою Україну убогу, що проклену святого Бога, за неї душу погублю...» Яка вона, ця любов? Який це незбагненний для нас глибинний стан Душі Великого Тараса? Це вияв такої глибини любові, за якої на жертву кладеться усе — земне і вічне, — більшої не існує. Щиро вірячи в Бога, застосувавши для емоційного підсилення такий метафоричний зворот з ім’ям Бога і душі, поет ще більше наголосив на безмірній любові до своєї України. Скажіть, чи хтось на нашій грішній землі у своїй любові зумів так високо жертовно піднятися, аж до пожертви власною душею? Оце і є зразок найвищої святості, найбільшої правди, найщирішої любові. Глибинна, не осягнута нами до кінця екзистенція Великого Тараса витає в духовному вимірі такої висоти, де він, тільки один, сягає сутності Христа, підносячи у височінь нашу українську духовну традицію своїми високими людинотворчими, націєтворчими ідеалами. Шевченко — це явище сакральне.