Слово, що єднає
Консолідація суспільства навколо цінностей свободи, демократії і гуманізму, ідеї національного відродження, морального і духовного, реформування країни задля цивілізованого розвитку, що включав би у себе підвищення якості життя для всіх, постала перед Україною як важлива справа відразу після відновлення її самостійної державності.
Без такої консолідації та взаєморозуміння наше спільне дорослішання, формування української політичної нації (етнічна українська нація давно історично сформувалася), демократичного громадянського суспільства — проблематичне. Без цього, як і без здійснення оголошеного на найвищому рівні «європейського вибору», якщо під цим розуміти зближення України із сучасною Європою як цивілізацією, тим більше — входження в її економічні, політичні, військові структури на правах відповідального члена так само непевне або й неможливе. Отож, за консолідацію ніби всі, ніхто не проти. Перед виборами і за місяць після них... Гасло повторюється знову, переважно не як щось здійснюване, а бажане. Бо, як мовиться, є проблеми...
Не регіональний патріотизм заважає, якщо він справді відчутний, і не про посилення «центру», центрального адміністрування варто говорити: тяга до децентралізації на користь місцевого (регіонального) самоврядування, що зачіпає також фінансові потоки, – зрозуміла. Вона теж може бути консолідуючим чинником. (Нагадаю: той же ЄС, до якого так прагнемо, злагоджено функціонує як «Європа батьківщин», у якій помітні всі її частини – регіони. Тi ж Баварія, Каринтія, Каталонія...).
Кажу про інше.
Хочеться комусь того чи ні, будемо замовчувати чи скажемо уголос самі собі ще раз, але не оминути нам подолання рудиментів «совєтського» минулого, старих прив’язаностей, ідеологічних стереотипів і табу, комплексу меншовартості. Якщо справді хочемо рухатися до нового і кращого. (Понад рік тому професор Володимир Войтенко іронічно говорив у «Дні» про наш «соціальний «генотип» російського вектора»).
Дивитися треба вперед, не назад, бути справді самостійними, дбати про себе. Захищати і відстоювати добре ім’я свого народу, честь і гідність українця. Свого часу як чужинці, так і деякі «рідні» манкурти немало зусиль доклали до творення і поширення негативного образу українця, навіть серед частини західних інтелектуалів-лібералів. Не буду ілюструвати, як і навіщо це робилося. Надіюся на обізнаність читачів. А міг би нагадати, посилаючись на свідчення шведських істориків К. Гернера та К.-Є. Карлсона, як українців зі злим наміром зображали «прислужниками фашистів», «антисемітами», приписували їм такі риси, як «зрадливість», «підступність», український патріотизм називали «націоналізмом» — відлунням якоїсь «відсталості». (Патріотизм поляків, чехів, прибалтів негативно не оцінювали, якщо не брати до уваги московсько-радянську пропаганду.)
Прикро, що і в нинішній Україні щось подібне часом відгукується...
Консолідації суспільства має прислужитися позитивне вирішення, нехай і запізніле, питання реабілітації УПА. Українські повстанці під час другої світової війни і після неї у свій спосіб боролися за волю України, а не за щось інше, не були її ворогами. Можна навести конкретні факти, підкріплені документами, що за німецько-фашистської окупації, зокрема у Західній Україні, УПА і загони самооборони боролися з німецькими окупантами. Відтак із 1945-го року це переросло у громадянську війну проти московсько-більшовицького режиму, який «західняки» вважали чужим і поневолюючим («східняки» свого часу теж протидіяли йому, мали свою громадянську війну).
Для ідеологічно заангажованих не зайвим буде такий короткий відступ: провідники західноукраїнського повстанського руху були прибічниками, по суті, соціалістичних ідей Винниченка— Грушевського часів УНР. Ідеолог УПА, один з керівників її парламенту в підпіллі — УГВР («Українська головна визвольна рада») — Петро Полтава понад 50 років тому у поширюваній серед повстанців програмній статті «Концепція Самостійної України» писав про створення «такого суспільного ладу в майбутній Українській Державі, при якому не існуватиме експлуатації людини людиною. Цей лад буде спиратися на національно-державну й кооперативну власність у промисловості, банківській справі, торгівлі, на національно-державну власність на землю при індивідуальному або колективному, в залежності від волі населення, землекористуванні».
Наводжу це, звичайно, не для «скріплення духу» тих, хто нині, в цілком інакшій ситуації та тенденціях розвитку, чинить спротив приватизації, вільній купівлі-продажу землі. Але зазначу: ідеологи УПА не хотіли відтворення в Україні «дикого капіталізму», для якого «гроші не пахнуть», і способи їх здобуття аморальні та кримінальні.
Вояків УПА, їх симпатиків (соціальною базою повстанців було селянство) можна вважати ідеалістами, багато в чому вони помилялися. Як і будь-яка громадянська війна, «західноукраїнська» була жорстокою з обох боків, з багатьма жертвами, часто випадковими, про що можемо сьогодні лише зі щирим жалем говорити. Розгойдувати ще раз хвилю «непрощенних кривд» — нерозумно і шкідливо.
Повертаючись до початку цих заміток, повторю: консолідація на основі взаєморозуміння і поєднання відповідає інтересам усіх в Україні. Є приклад Іспанії. Чи інший — польський, де подібну до УПА «Армію Крайову» ніхто злим словом не згадає, навіть з нинішніх лівих посткомуністів.
Потрібне вагоме слово про це наших авторитетних політиків, владних осіб, літераторів, учених-патріотів: істориків, соціологів, політологів. Слово, що єднає, а не якась чергова дискусія «непримиренних», сліпого з глухим. Простий люд розбрату не хоче.
І якщо знаходимо у філософськи афористичного Ніцше, що «усяке добро походить від зла», то розуміймо це так: зло тоді заміняється добром, коли знаходяться люди, які ініціюють і здійснюють добрі справи.
