Спільними зусиллями перемога наближається швидше

Віктор СМОЛЯРЧУК, економіст:

— Найбільше засмутила Верховна Рада, бо так і не змогла включити в порядок денний розгляд змін до Закону про вибори. Попри те, що за включення проголосували фракції «Батьківщини», «Удару» і «Свободи», не віриться у щирість їхніх намірів щодо проведення виборів за відкритими партійними списками. Як показує практика, за бажання 226 голосів у парламенті завжди можна знайти. Отже, це їм не вигідно. Швидше за все знову олігархи купуватимуть народ оцинкованими відрами, встановленням огорож на кладовищах та вікон «від свого виробника» у школах та дитячих садочках. І, як не прикро, але народ знову поведеться, бо знову буде вибирати не з того, як він себе поводив у парламенті, які законопроекти готував та за які голосував, а з принципу — «Він хоч щось зробив, а інші й того не зробили». Партії знову змагатимуться в обливанні брудом одна одну, і жодна з них не прозвітує, що зробила із задекларованого у 2012 році. Отже, парламентські вибори нічого кардинально не змінять, але я думаю, що п’ять років у Верховній Раді вони не висидять. Дочекаються, що з ними можуть зробити так, як свого часу зробили з парламентом Вірменії. Тільки уже, як в тому анекдоті, не питатимуть «Хто тут Тягнибок?» Бо ж «Свобода» теж розчарувала, коли, отримавши керівні пости в силовому блоці та Нацбанку, почала поводитися так, як і попередники, шукаючи особисту вигоду. Потішили регіонали, за допомогою яких на порядок денний було винесено питання про заборону народним депутатам першого-сьомого скликань балотуватися. Звичайно ж,  такогозЗакону ніхто не прийняв, але приємно було декілька днів помріяти. Особисто не буду голосувати за жодну з політичних партій, які сьогодні представлено у Верховній Раді.

Засмутила черговим спекулятивним здешевленням гривні банківська мафія, яка існує в Україні понад 15 років, ще з часів голови правління Нацбанку Ющенка. В Україні міняються президенти, уряди навіть голови Нацбанку, а банківська мафія та її методи лишаються незмінними.

Завдали болю чергові втрати українських військових на Донбасі. За період АТО Волинь втратила вже 42 своїх хлопців. Для кожного сім’ї  це трагедія, а для держави, на жаль, уже лише статистика та чергові фрази про героїзм. В уряді до цього часу не спромоглися  виокремити структуру, яка б займалася проблемами загиблих та поранених. Сім’ї лишаються сам на сам з бюрократичною машиною, є випадки, що навіть свідоцтво про смерть місяцями доводиться чекати.

Що порадувало? Літні дощі, які пройшли в області. Деревця у дворі, які засихали від спраги, ожили після цих дощів. Хороший урожай картоплі на городах. Хоча дешева картопля — це радість для нас — міщан, а селяни знову підраховуватимуть витрати і вкотре зарікатимуться більше не мати мороки з бульбою. Порадувала дружина, яка вирахувала, як економити воду, газ та опалення при дорожчанні енергоносіїв. Радіє донька, а відповідно і я, що йде в перший клас: купили  нові портфель та шкільну форму, великий білий бант, то хочеться похизуватися цим перед світом.

Ірина ЮЗВА, редактор відділу реклами газети «Віче-інформ»:

— Ніколи не думала, що мене так засмучуватиме звичайна чорна хустина. Не так сама хустина, як причини покривати нею голову... Є у мене чорна хустина. Купила  її вісім років тому на похорон рідної людини. Потім одягала ще двічі, коли у вічність відходили родичі. Весь цей час вона підступно чекала свого наступного виходу в люди десь у глибині шафи. Допоки не почався кривавий і траурний для українського народу 2014 рік. Першими Луцьк проводжав до Бога двох хлопців, сповнених молодістю і патріотичною свідомістю, які загинули на Майдані від злощасних снайперських куль. Тоді, два лютневі дні поспіль, тисячі лучан велелюдно сканували: «Слава Небесній Сотні!», «Герої не вмирають»... Хіба тоді хтось міг подумати, скільки ще життів забере проклята війна, якої офіційно ніби й не існує? Після цього моя хустина відвідала похорони волинян, які загинули під Волновахою. Чиновники говорили офіційні промови, згорьовані родичі не могли змиритися, що у домовинах лежать їхні хлопці. Душа переповнювалася нестерпним болем, від якого хотілося кричати: за що нам це випробування? І лише хустині було байдуже, вона виконувала свою місію. Довгий час після цього похорону я навіть не виймала підступної хустини із сумки. Вона ніби стала невід’ємним атрибутом мого сьогодення. Адже з лінії фронту постійно надходять траурні новини про загибель земляків.

Ріки сліз пролила Україна у цьому році. Тисячі найкращих синів і дочок втратила назавжди. А скільки батьківських душ осиротіло, скільки дітей зростатимуть без батьківського тепла, скільки дружин лишилося вдовами! Неможливо порахувати, скільки жіночих голів  покрилося траурними хустками. Я ж зараз понад усе мрію, щоб усе це скінчилося, і моя чорна хустина  зайняла своє місце  у глибині шафи, так і не дочекавшись виходу у люди.

Наталія ШЕПЕЛЬ, журналіст і волонтер:

— «Набридли ці волонтери», — бурмочуть тут, у нас, де не стріляють, і шмигають повз волонтерських скриньок. Схоже, дратують уже не тільки волонтери, а й раз на кілька днів  «Плине кача..»», що лунає над центральним майданом Луцька. Днями наштовхнулась на ілюстрацію у «Фейсбуці»: боєць, укрившись прапором, спить в глибоченному окопі просто на землі. І підпис:  «У вас немає настрою? Не дають гарячої води? — хлопці з АТО передають вам привіт!» Мені кортить розвісити цей плакат над усім містом, бо я теж часом впадаю у спокусу влаштувати виховну годину тим, хто на все скаржиться і кого дратують хлопці, які пішли не пустити війну на їхній поріг, і хто уже вернувся з пекла. Але ляскаю себе по руках: кожний вирішує сам, дратуватися йому і цнотливо опускати очі через тих волонтерів і ту таку незручну війну, чи приєднатися до них і розчахнути двері в життя, де ти подумки спатимеш поруч із цим солдатом і рватимеш свій вільний час на клоччя, щоб хоч чимось долучитись до його  спасіння.

Як це робить Ліля Мусіхіна з Тернополя. Вона поки що не пише книжок і не їздить з донькою на «велику»... Але її рух і дії  в забезпеченні необхідним нашої армії годі вмістити у здоровий глузд  «українця байдужого», на означення позиції якого нині теж знайшлось міцне слівце —  «вишиватник». Як невідомий мені хлопчик, хворий на ДЦП, який там, на сході, взявся виводити людей із зон обстрілу...  Як уже легендарний Фенікс. Волонтери набридли всім: у військових шпиталях, де їх обожнюють хлопці, але не в захваті персонал. «Носіть цукерки і пряники і не лізьте в лікарський процес!» — кажуть їм. Вони не ображаються, — заскорубла чиновницька машина не скоро дасть збій. А комусь же терміново треба діставати ліки, яких нема, збирати гроші на діагностичні апарати, яких нема, привозити поранених, для транспортування яких чомусь не дають справний реанімобіль і не виділяють у супровід медичного працівника ті, які  так пильнують невтручань «у лікувальний процес».

Волонтери набридли всім удома своєю відсутністю і постійними телефонними дзвінками. Волонтери набридли на вулицях, бо кожного дня виростають перед очима людей зі своїми скриньками і нагадують про «незручну війну». «Набридаємо і набридатимемо», —  кажуть наші луцькі дівчата-волонтери. Бо, як і незнайома мені блогер Олена Степова (слава «Фейсбуку» за нових людей)  — я теж бачу, як мироточать душі. Це ми підтримуємо одне одного, це волонтери везуть крізь кулі допомогу солдатам, це солдати вгризаються в землю, відбираючи у темряви наші міста, це руки і душі, які сплітаються тут, в соцмережах, і які дають сили одне одному...

Сергій ШИШКІН, почесний громадянин Володимира-Волинського, громадський дія, композитор, музикант:

— Потішило, що Національна рада послідовно відслідковує  і вживає заходів щодо інформаційної війни. Щоправда, в самому суспільстві консенсусу з цього приводу нема. З чиновниками на Волині  після заборони «розважальних заходів» взагалі нема про що говорити. Навіть дехто з волонтерів вважає, що культура під час війни —  це навіть не другорядне. Довелося провести кілька жорстких дискусій. Оскільки ніякі заборони не вирішать автоматично проблему  наповнення сучасним національним контентом. І доки ми цього не зрозуміємо і не почнемо плекати та леліяти національну культуру у всьому розмаїтті, доти платитимемо неймовірну високу ціну за власну недолугість.