Сумні роковини

Ця війна не визначалася широкими фронтовими діями, але була не менш жорстокою і призвела до величезної кількості безневинних жертв.

Наступ Червоної Москви на Українську Церкву в Галичині розпочався ще 1939 року, коли «победоносная Красная Армия» вперше зайняла територію Західної України. В короткому часі були закриті всі єпархіальні духовні семінарії, Богословська Академія у Львові, українські католицькі школи, друкарні, заборонено монаші чини та інші релігійні установи, припинено видавництво релігійної літератури. Священикам заборонили відвідувати хворих у лікарнях... Щодо цієї ситуації митрополит Андрей Шептицький 26.12.1939 р. писав: «Всі розпорядження, які приходять від совєтської влади, є спрямовані на те, щоб нас знищити...».

Головний план ліквідації УГКЦ був задуманий у Москві Сталіним ще 1943 року і розроблений полковником держбезпеки Г.Карповим (про що тепер свідчать відкриті архівні документи). Ще тривала війна з Німеччиною, а совєтські державні зверхники міркували над знищенням в Україні УГКЦ!..

Явним оголошенням давно запланованої війни проти Церкви можна вважати появу 8 квітня 1945 р. у газеті «Вільна Україна» статті Володимира Росовича (то псевдонім Ярослава Галана) «З хрестом чи з ножем?» Це величезний, на дві газетні сторінки, злобний пасквіль, спрямований проти Української Греко-Католицької Церкви та її діячів. І відразу за тією обурливо-брехливою статтею посипалися важкі удари по Церкві та її вірних.

Першим ударом по Українській Церкві був наліт 11 квітня 1945 року на Святоюрську гору у Львові та арешт владик на чолі з Митрополитом Йосифом Сліпим та інших осіб із церковної верхівки. Це називалось «операція по вилученню антирадянського духовенства та церковного активу Греко-Католицької Церкви по м. Львову та області». Одночасно були «вилучені» єпископи Григорій Хомишин і Йоан Лятишевський у Станиславові.

Другий удар було завдано 14 квітня 1945 р., коли удосвіта було оточено Богословську академію та Духовну семінарію у Львові. Деякі отці-наставники і теологи були арештовані, а решту всіх «осіб призовного віку» (як було сказано в рапорті) під конвоєм направлено у військкомат і призвано на військову службу. Понад сто п’ятдесят юнаків, які мріяли стати душпастирями!

Далі почався наступ радянської влади на отців-деканів. Це вже не здійснювалося блискавично, але наполегливо й жорстоко. Репресивні органи скрупульозно «опрацьовували» особу кожного декана. Офіційно це мало бути функцією утвореної 28 травня 1945 року «Ініціативної групи по возз’єднанню греко-католицької церкви з православною церквою». До речі, варто зауважити, що до трійки священиків, які створили цю групу, не ввійшов ні один єпископ, ні один отець-декан. Малоймовірно, що їм цього не пропонували (і то інтенсивно!). Радше це свідчить, що провідники священства були свідомі відповідальності не лише за свої вчинки, а й за приклад, який подадуть підлеглим священикам. Отці-декани не лише не хотіли приєднуватися до «Ініціативної групи», а й взагалі ігнорували її. І відповідно орієнтували підлеглих.

Тоді цю справу НКГБ повністю перебрало у свої руки. 18 червня 1945 року уповноважений Ради у справах Російської православної церкви при РНК УРСР П. Ходченко поставив «Ініціативній групі» вимогу: «В міру проведення обліку деканів, парафій і монастирів греко-католицької церкви ініціативна група має надсилати до уповноваженого в справах Руської православної церкви при Раднаркомі УРСР списки всіх деканів, парохів і настоятелів монастирів, які відмовляються підлягати юрисдикції ініціативної групи по возз’єднанню греко-католицької церкви з православною церквою». («Діяння Собору Греко-Католицької Церкви 8—10 березня 1946 р. у Львові», стор. 20).

Зрештою, репресивні органи не дуже чекали на ці списки. Примусове «навернення на православ’я» в усіх західних областях України відбувалося по однаковій схемі і з майже однаковою жорстокістю.

Спочатку партійці та енкагебисти наносили візити деканам і переконували їх у правдивості православної віри, вихваляли Російську Церкву. Коли ж отці висували свої контрарґументи, заганяючи недолугих агітаторів у глухий кут, їм коротко, але категорично радили «много нє разгаварівать».

Потім деканів «запрошували» до НКГБ, часто супроводжуючи ці запросини конвоєм. Тут уже починались погрози, залякування, а часто й побої та катування. І єдиний наказ: підписати православ’я (тобто приєднатися до Російської Православної Церкви) та спонукати до цього підлеглих священиків. Лише за півстоліття ми довідалися про багато подробиць цього тиску і можемо осмислити повноту мучеництва галицьких отців-деканів. Досить навести приклад о.Петра Мекелити, декана Бориславського, який після виклику до Дрогобицького НКГБ у червні 1945 р. не зміг власними силами повернутися додому. Його привезли машиною і майже непритомного кинули на вулиці біля парафії.

Іноді енкагебистам бракувало терпіння ламати опір отців, і тоді траплялись трагічні «випадки», як це сталося з Комарнянським деканом о.Стефаном Качмаром. Після кількаразових викликів до НКГБ, де він рішуче відмовився перейти на православ’я, його підстрелили, ніби помилково, совєтські «стребки», коли він їхав до млина в с.Унятичі. Важко поранений о.Качмар півроку пролежав паралізованим і 14 січня 1946 року помер.

Після такої кількатижневої або й кількамісячної жорстокої психологічно-фізичної обробки отців-деканів їм наказували зібрати підлеглих священиків на деканальні конференції, на які прибували представники «Ініціативної групи» та уповноважені в справах релігії в супроводі енкагебистів. Водночас деканів попереджали, що вони будуть покарані, якщо священики відмовляться підписати православ’я. Одна за однією відбувалися нечувані в історії Церков деканальні конференції...

Немало деканів не вистояли перед цією навальною грубою силою. Із стисненими болем серцями погодилися «з’єднатися» з Православною Російською Церквою. Багато з них надіялися, що це буде лише короткочасний компроміс. Та компроміс виявився і тривалим, і болюче важким, і не всіх урятував від подальших репресій. Бо не один, хто не зумів приховати свої переконання і лицемірити, був арештований і після так званого з’єдинення. Як приклад, можна згадати долю Яричівського декана о.Миколи Землинського. Маючи дев’ятеро дітей, отець-декан не відважився на категоричну відмову від нав’язуваного православ’я і був учасником сумнозвісного собору 1946 року. Та в січні 1950 року був заарештований і запроторений у табір суворого режиму в Мордовії. Там зустрівся з Митрополитом Йосифом Сліпим і відкликав перед ним своє «православ’я». Повернувшись із ув’язнення, був підпільним греко-католицьким священиком.

Отці-декани, які твердо стояли на своєму, були заарештовані відразу після невдалих для совєтської влади конференцій. Майже ніхто з них не уникнув недремного ока мстивої влади. Репресованими були тисячі українських священиків... Багато душпастирів загинули в ув’язненні...

Апогеєм трагічних подій для Української Церкви в ХХ столітті став Львівський псевдособор, який відбувся 8 — 10 березня 1946 року і яким було проголошено ліквідацію Української Греко-Католицької Церкви — яка століттями була оберегом українського народу в Західній Україні та в численних поселеннях по всьому світі. Це була насильницька ліквідація УГКЦ, ліквідація засобами репресивного державного апарату.

Вийшовши з підпілля в час Українського Відродження, УГКЦ явила всьому світові надзвичайну велич духу, приклад стійкості й жертовності. Її розгалужена структура гідно включилася в процеси розбудови Української держави й підняття духовності українського народу.