Святковий смак нації

Не будемо казати, що багато свят — це погано. Хочуть люди розвіятися, є в них відчуття свята — що в цьому поганого? Та все ж таки, може, треба мати якийсь дороговказ у святковому розмаїтті, бо можна досвяткуватися до повної ахінеї. Ось День бабака. Це американське свято. Ну, подобається американцям чіплятися до сплюхи-бабака перед весною — це їхні американські заморочки. Коли в нас цього року збудили бідного бабака, то мало того, що його допитували про теплу чи холодну весну, так ще й придумали питати, чи полетить космічний корабель Ілона Маска, чи не полетить. Так і невідомо, що цей український фахівець із космічних програм їм відповів. Взагалі, якщо тут закладений принцип чіпляння до найбільшого зимового сплюхи, то в Україні це буде неправильно, оскільки найбільший сплюха української фауни — їжак. Тож логічніше було б чіплятися до їжака з питанням про весну.

Та День бабака — це все ж таки дуже локальне свято, і якби телебачення не займалося його популяризацією, то було б воно дуже й дуже маловідомим. Інша справа — День святого Валентина. Ця розвага вже стала доволі масовою, оскільки окрім телебачення активно підключилися з пропагандою атрибутів свята різні торговельні мережі, щоби мати з цього зиск. Мене взагалі дратує, коли з поняття «любов» роблять якийсь фетиш. Сьогодні закохані, завтра незакохані, є такі, які перманентно в когось закохані, — це вже прямо спорт якийсь. Православна церква статеву любов не афішувала, більше йшла мова про любов до ближнього, а от у дохристиянські часи в нашого етносу було подібне свято, але з іншими акцентами: свято краси, любові, ладу між близькими людьми, свято продовження роду. Дослідники української міфології називали його Леля або Лель. Щоправда, свято було пов’язане, як і всі язичницькі свята, зі зміною пори року, а саме з початком весни, а початок весни у наших предків асоціювався з початком нового річного циклу. Але любов, краса, лад — все тут.

Батьки Лелі — Ладо і Лада. Оцей звук «л» має прямо-таки особливе семантичне значення чогось м’якого, лагідного, сімейного: Леля, Ладо, Лада, Ляля, льоля, люля, любов, ласка, ласун, лагідність. Навіть найтепліша пора року — літо.

Коли я споглядаю офіційне жіноче свято — 8 Березня з його атрибутами: квітами й подарунками, мені так хочеться перенести з рідного язичницького свята його найкраще: лад, любов, лагідність. Можна було б так і назвати етапи цього свята: Ляля, Льоля, Люля.

Можна заперечити: для чого нам борсатися в темряві тисячоліть, вишукуючи якісь давні зниклі традиції? На це запитання добре відповів німецький публіцист Вільгельм Швебель: «Традиції часто ведуть народ надійніше, ніж його найрозумніші голови». Язичницькі традиції були дуже замулені християнством, а потім комуністичною ідеологією. Хоча християнство вчинило розумніше: після тривалої боротьби з язичництвом воно включило язичницькі традиції у свою ідеологію: так свято Коляди стало Різдвом Христовим, Великдень — Паскою, Ярило — святим Юрієм, Зелені свята — Трійцею, Купало — Іваном Хрестителем, Перун — пророком Іллею...

А чому б і нам, сучасникам, не повчитися у християн і не відміняти чи ігнорувати 8 Березня, 1 Травня, 9 Травня, а наповнити ці свята давнім етнічним сенсом. Про етнічний варіант відзначення 8 Березня вже було мовлено. А ось інше свято, 1 Травня — День міжнародної солідарності трудящих. Люди звикли до цього свята. Нічого поганого в ньому немає, якщо зосередитися на тому, що це свято людей праці. Працелюбність — одна з характерних рис нашого етносу. Тож звеличення до здобутків має бути. Так давайте 1 травня вшануємо всіх трударів. Це може бути конкурс на найкращого двірника і найкращого айтішника, найкращого зварювальника і найкращого вихователя дитсадка...

А 9 травня вже давно треба перенести на 8 травня, так як відзначає це свято цивілізований світ: бо День Перемоги звучить дещо агресивно, а 8 травня — це передусім жалобна пам’ять за всіма полеглими на війні. Агресивність не властива нашій ментальності. Якщо вже відзначати рису, яка найбільше проявлялась у нашого етносу в період військових дій, то це — непохитність. Як наші предки, заходившись завзято працювати, не кидали роботи, так вони, розпочавши бій, не кидали герцю і стояли до кінця. В ретроспективі це і воїни Святослава, і козаки, і сучасні «кіборги». Як цю рису відобразити у святі? По-різному. Можна придумати спортивні змагання: сучасні види боротьби, бокс, стрільба тощо. Можна влаштувати поєдинки стронгменів, розважальні змагання з подолання різних перешкод. Безумовно, в кожному святі мусить бути і свій гумористичний блок, адже українці без гумору — це не українці.

Мрії про свята з етнічним присмаком так і залишаться мріями, якщо жодна структура за це не візьметься. Тоді хоч помріємо.