«Сила м’якого знака» — проти «твердих лобів»
Усім відома фраза: «Не дбаєш про власну армію — годуватимеш чужу». Якщо перефразувати цей крилатий вислів, то маємо: «Не знаєш (не хочеш, не можеш знати) власної історії, то житимеш за чужою». Наразі відомо, що Росія оголосила 2012-й роком святкування 1150-річчя Русі (!). Президентом Медведєвим уже видано спеціальний указ з переліком заходів святкування на державному рівні. Навіть зверхньо пропонувалося Україні та Білорусі приєднатися до цього дійства в межах і на тлі майже вічної та живучої, свідомо не спростованої в Росії теорії про «колиску трьох братніх народів» росіян (тобто великоросів), українців (тобто малоросів) і білорусів (білої Русі). Навіть у цьому визначенні вже цілком видно, де старший (а) брат (сестра), а де — менший. Наразі відомо, як зреагувала на цю «пропозицію» Білорусь, але вже точно відома реакція України. Ні-ні, офіційного схвалення чи відмови на запрошення не було. Просто на пропозицію ЗМІ (і найперше «Дня») відзначити 1160-річчя створення Київської Русі на державному рівні АП «делікатно» промовчала і, таким чином, не підтримала. Інколи мовчання говорить навіть більше, ніж слова. Нинішня влада красномовно говорить про таке:
1. Абсолютне несприйняття і фактичне заперечення спадкоємництва (тяглості) історичної спадщини Київської Русі.
2. Проголошення України як незалежної держави сталося 1991 року, а не 1160 років тому.
3. Мовчазна згода з теорією походження трьох братніх народів із єдиної колиски, з відповідною ієрархією старшинства та підлеглості.
4. Відмова, тобто свідоме чи несвідоме незнання і небажання вивчення власної історії та користування видуманою і сфальшованою російсько-радянсько-імперською.
5. Навіть якщо влада офіційно і не відгукнеться на запрошення президента Медведєва колективно святкувати 1150-річчя Русі, не погоджуючись відзначити 1160-річчя Київської Русі, автоматично, за мовчазною згодою святкуватиме цю вельми сумнівну і суперечливу російську версію.
Це, так би мовити, констатація факту. А що ж робити нам, громадянам України, на нахабну крадіжку нашої історії? Пам’ятаєте, як висловився про ім’я та історію Росії Михайло Грушевський: «Вкрадене ім’я», «вкрадена історія» (України-Руси). Минула і сучасна Росія тільки те й робить, що фальшує історію, пристосовуючи її до своїх імперських потреб, і краде те, що їй не належить по праву, паразитуючи на загальнолюдських досягненнях та цінностях (матеріальних, культурних, історичних, територіальних), привласнює їх. Якщо ми й далі мовчатимемо, то навіть за умови цього мовчання фактично погодимося і теж приєднаємося до помпезного святкування Росією 1150-річчя створення Русі. Їй це потрібно з усіх поглядів: історичних, політичних і, найбільше, геополітичних, особливо на тлі наближення чергових виборів президента Росії та нестримного бажання створення новітньої ліберальної імперії (Третього Риму) в межах кордонів зруйнованого СРСР, такого собі «Русского мира», яким є ЄврАзЕС (путінський проект). Росії сьогодні конче потрібна якась чергова перемога в зовнішньополітичному секторі, бодай невеличка, щоб продемонструвати російському суспільству факт «підняття Росії з колін». Особливо це важливо в гуманітарній сфері. Треба зазначити, що Росія в цих питаннях набагато обігнала Україну. Цілеспрямовано-масована політика у створенні свого іміджу в Україні й на Заході через потужні масовані ЗМІ та заявка на права і сферу своїх національних інтересів у межах колишнього СРСР досягли певного успіху. Таке ставлення до власної історії лише підбадьорює Росію та переконує в можливості привласнення чужої їй історії України. Безумовно, в сучасній боротьбі за власну історію України видання минулого 2011 року книжки «Сила м’якого знака, або Повернення Руської правди» складно переоцінити, бо вона — безцінна. Як на мене, ця книжка сьогодні має стати таким собі Прапором, Гаслом, Закликом не бути байдужими до власної історії, сміливо обстоювати її. «Сила м’якого знака» сьогодні повинна (і може) трансформуватися в небачену хвилю обстоювання власної історії, місця України на карті Європи, ідентичності й самоусвідомлення як нації та зречення такого злочинного явища, як меншовартість, і кочубеївщини (за визначенням Ю. Шевельова). Врешті-решт, боротьба за власну історію — це дієвий опір фальсифікаціям, обстоювання безцінного скарбу спадкоємництва і тяглості в розвитку Київської Русі, роль українського чинника в ній, це реальний шлях до створення дієвого сучасного громадянського суспільства. Віра у величність та глибину нашої історії — це ліки від апатії, розчарувань, руїни, могутній чинник руху до європейських цінностей, пробудження від летаргічного сну байдужості до свого минулого, а отже й до майбутнього. Тож сьогодні як ніколи актуальний заклик: «Не будь байдужим до своєї історії» — і саме це проголошено в книжці «Сила м’якого знака». На мою думку, та велика праця, яку сьогодні робить «День» з активізації та об’єднання інтелекту університетської молоді України і спрямування її в дійсне історичне русло, — неоціненна, але її все ж таки не досить. Якщо ідеєю історичної правди, яку сповідує сьогодні «День», підхоплять регіональні ЗМІ, переконаний: справа історичного просвітництва зрушить з місця і дійде до свідомості пересічного українця. Сьогодні набуває безпрецедентної актуальності те, що в ХІХ столітті продемонстрували різночинці, інтелігенти своєї доби, — «ходіння в народ». Це «ходіння» — поширення за допомогою регіональних ЗМІ істинної історії України — має сприяти просвітництву й витісненню нав’язаної нам совкової історії, приправленої «спеціями» сталінізму. Але для цього необхідно, передусім, переконати регіональні ЗМІ у важливості знання власної історії, що, зрозуміло, архіважливо і... архіважко. Боротьбу за власну історію, переконаний, неможливо вести пасивними методами, вона має бути наступальною, агресивною, переконливою та... повсякденною. Україна має сьогодні потужну плеяду істориків — таких патріотів, як І. Дзюба, І. Лосєв, П. Кралюк, С. Грабовський, В. Степанков, О. Палій, В. Панченко, І. Сюндюков, В. В’ятрович, Ю. Шаповал, С. Кульчицький, Я. Грицак, О. Музичко, М. Попович, і багато інших. Сьогодні, коли влада мовчазно й «делікатно» віддає свою безцінну власність — історію України невгамовному і ненажерливому північному сусідові, я вважаю, конче необхідно провести свого роду «круглий стіл», можливо, якийсь форум чи з’їзд (форма важить найменше) українських істориків і нарешті розставити всі крапки над «і» у святкуванні 1160-річчя Київської Русі, як предтечі держави України. Це просто моральний обов’язок цих шановних особистостей нашого сьогодення очолити боротьбу за історію України. Спочатку потрібно для себе визначити роль Київської Русі як законної спадщини України, щоб виступати потім перед історичним світом з усталеною думкою в цьому питанні, таким собі єдиним історичним фронтом. Безумовно, я розумію певну неоднозначність та суперечливість історичних фактів, але ж, однозначно, українці — автохтони на теренах Київської Русі, і це має стати визначальним у боротьбі за власну історію. Росіяни можуть мати яку завгодно думку про своє «великорусское» походження, вони мають свою країну, історію та мову, а ми — свою. Певним чином нас це не обходить доти, доки не залізли в нашу історичну хату, що нині й відбувається. Якщо не будемо обстоювати своєї історії, то до 2015 року, як прогнозують деякі іноземні політологи й експерти, Україна як самостійна, незалежна держава може зникнути з карти Європи. На жаль, сьогодні Україна демонструє світові явну байдужість, пасивність, безхребетність та беззубість в обстоюванні національних інтересів, адже боротьба за власну історію — це насамперед і є шлях до самоствердження як держави. Саме в цій боротьбі за право на власну історію і є визначальною та вирішальною «Сила м’якого знака» — символ відродження України, її соборності та свободи.
