Так є у нас гроші чи нема?

У матеріалі Алли Дубровик «Хто кого пережене в падінні?» екс-міністр економіки В.Суслов, кажучи про наші економічні проблеми, зауважує: «Кошти для порятунку необхідно шукати не в лояльності іноземних донорів і кредиторів, а в резервах своєї економіки». У зв’язку з ухваленням бюджету України на 2015 рік, а також і всіх подальших бюджетів, ця, здавалося б, банальна теза, викликає бажання пофілософствувати.

Перше. Ми часто кажемо про те, що в кожній країні існує своєрідний негласний договір між суспільством (народом) і владою. Народ погоджується підтримувати владу, поки вона забезпечує прийнятний рівень його існування, безпеки й розвитку. Найнаочніше цей договір виявляє себе в бюджеті; конкретні цифри показують, наскільки влада дбає про народ — його здоров’я, освіту, добробут, безпеку. Бюджет показує також, і наскільки влада справедлива: чи дбає вона про всі шари суспільства однаковою мірою, чи справедливо розподіляє створене народом національне багатство, чи рівною мірою розподіляє між членами суспільства всі радощі й біди. Якщо все це є — народ любить свою владу. Якщо ж усього цього немає — варіантів є багато: перевибори, зміна уряду, страйки, майдани, бунти врешті-решт. Усе залежить від того, наскільки суспільство (народ) організоване і готове захищати свої інтереси.

Друге. Бюджет держави, бюджет родини — це доходи і витрати. Добре, коли все добре і доходи відповідають витратам. Погано, коли цей баланс порушується. У родині простіше: підрахували, скільки є грошей, і дійшли висновку, що від чогось слід відмовитися. У державі складніше: є багато витрат, від яких відмовитися не можна, — пенсії, стипендії, зарплати бюджетникам, витрати на науку, медицину, оборону тощо. І є два варіанти: або скорочувати витрати, або збільшувати доходи. У нормальних ринкових країнах збільшити державний дохід наразі малореально: всі справно платять податки, задіяні всі можливі джерела доходу. Тому за кризових умов є один шлях: доводиться скорочувати витрати. У цьому — основний зміст рекомендацій МВФ. Звісно, не всім це до вподоби, але, як кажуть в Африці, якщо слон став тобі на ногу, не виривайся. Є, щоправда, й інший погляд: одночасно потрібно різко підвищувати внутрішній попит — надрукувати більше грошей, роздати їх людям, жорстко контролювати інфляцію, люди більше купуватимуть товарів і цим самим стимулюватимуть національне виробництво. Цей механізм потребує високого рівня державного професіоналізму.

У нас економіка не нормальна — олігархічна, корупційна: податки платять лише ті, хто не може сховатися (напевно, всі пам’ятають слова Коломойського: я податків не сплачую); половина економіки в тіні, корупція мало не дорівнює ВВП країни. А це — все те, що може формувати прибуткову частину бюджету. Тобто в нас потрібно не лише думати про зниження витрат, а і є можливість збільшити прибуткову частину.

Третє. Зі зниженням витрат у нас все гаразд. Ба більше. Запропонували зняти всі доплати викладачам вишів, скоротити витрати на науку, скоротити пільги пенсіонерам тощо. На всьому цьому передбачається заощадити 27 млрд гривень. Навіть якщо ці від цих «новацій» відмовляться, цікаво було б знати, хто персонально ініціював саме ці скорочення? Я не прибічник конспірології, тому схиляюся до того, що це прояв недалекості деяких чиновників. А скорочувати є що, якщо вести мову про перспективу. Два маленькі приклади. У кожному новому складі Верховної Ради депутати витрачають значні кошти (наші кошти!) на поїздки до інших країн буцімто для вивчення досвіду. До того ж їдуть не до Зімбабве чи Сомалі, а до гарних, розвинутих країн. І результат? Тобто, це практично екскурсії за державний кошт. Якось я запропонував послові ЮАР зустрітися з парламентською групою «Україна — ЮАР», обговорити перспективи співпраці, організувати їхню поїздку до ЮАР. Посол відмовився. Його аргументи: зазвичай, один день під час приїзду вони витрачають на формальні зустрічі в посольстві України, в парламенті ЮАР. А 5–6 днів на відпочинок і екскурсії. Ще. Найважливіше для України питання боротьби з корупцією. Президент з великим почтом спеціально з’їздив до Сінгапуру теж для вивчення їхнього досвіду в цьому питанні. Але ж можна було зайти до книжкового магазину в Києві і купити товсту книжку Лі Куан Ю, де все це детально описано. Без жодних таємниць. Переконаний, що це було б значно дешевше. Водночас у посольстві України в Сенегалі немає кави і чаю для гостей. Немає грошей. Але ж це не лише імідж країни, це звужує можливості ділових контактів.

Четверте. Тепер про доходи. Уряд докладає значних зусиль задля збільшення прибуткової частини бюджету: спочатку фігурувала цифра 432 млрд гривень, тепер — 475 млрд. Якісь резерви знаходяться. Але витрати більші — 528 млрд. Доходів не вистачає і вся надія на західні кредити. Чи справді в країні немає власних грошей? Хочу на конкретних цифрах проілюструвати слушну тезу Віктора Суслова:

•  звичайно, офшори. За даними Мінфіну, за рік до них виведено 133 млрд гривень; деякі політологи кажуть про 250 млрд гривень;

•  «податкові ями» — законне уникнення податків обходиться країні в середньому в 80 млрд. гривень;

•  40% державних закупівель відбуваються через одного замовника, на цьому держава втрачає на рік до 40 млрд гривень;

•  агрохолдинги, користуючись різними пільгами, привласнюють собі близько 14 млрд гривень;

•  через Одеську митницю нелегально проходить на місяць 25 000 т бензину; держава втрачає на цьому 900 млн гривень;

•  з 20 млрд м3 газу, що їх видобуває «Укрнафта», невраховувані 2 млрд м3 група «Приват» привласнює і продає своєму «Дніпроазотові» за ціною 26 доларів за 1 000 м3, тобто за 52 млн доларів. Їхня ринкова вартість 700 млн. доларів. Саме цю суму держава перераховує «Нафтогазові» для закупівлі цих самих 2 млрд. м3 за ціною 350 доларів за 1 000м3;

•  небажання запроваджувати в Києві нову нормативно-грошову оцінку землі призводить до втрати щороку від 500 до 700 млн. гривень;

•  через неправильне розуміння масштабів війни до України не приїхало багато іноземних студентів. Ми втратили на цьому 200 млн доларів; це — близько 3,5 млрд гривень;

•  за словами генерального директора «Укрспирту» М. Лабутіна, «на самому лише податку зі спирту можна отримати до бюджету 300 млн гривень, а на акцизах взагалі можна заробити до 11 мільярдів» («День» 25.12.2014).

Кожен, хто ще не забув шкільну арифметику, може сам скласти ці цифри (до речі, всі вони узяті зі ЗМІ) і побачить, що сума майже дорівнює річному доходові бюджету. Можна ще додати (вже без гривень) необхідність підвищення акцизу на тютюнові вироби на 30% (у ЄС — 1,8 євро на пачку, у нас — 0,32 євро). На жаль, у мене немає достовірних цифр щодо головного резерву державного бюджету — коштів олігархів. На Фінансовому Майдані було озвучено цифру 115 млрд гривень, що їх привласнюють олігархи за різними схемами (які успішно діють досі). Нагадую — економіка у нас олігархічна. Прізвища олігархів, їх активи добре відомі. Поки що спостерігаються лише боязкі спроби залучити їх до допомоги країні. Варто нагадати: коли Росія вступила в Першу світову війну, власник Трьохгірської мануфактури Прохоров М. І., один з найбагатших в імперії, перевів всі вклади з паризьких банків до московських — треба було допомогти країні.

То є в нас гроші чи ні? Можливо, немає потреби їздити по світу з протягнутою рукою? Можливо, у влади немає бажання чи сміливості узяти їх у тих, хто їх має, хто їх досі краде в України? Чи знає влада, як розумно розпорядитися отриманими коштами? І головне — то в чиїх же інтересах працює влада?