Топчемося вже 25 років...

...Якщо у п’ятницю в поштовій скриньці немає «Дня», мене особисто і мою сім’ю це непокоїть, і все іде шкереберть. Газета «День» — це ковток свіжого повітря: політичного, історичного, культурологічного та просвітницького. Ми збагачуємося матеріалами вашої газети, шановна Ларисо Олексіївно. Завдяки матеріалам журналістів, публіцистів І. Лосєва, І. Яковенка, І. Сюндюкова, І. Капсамуна, С. Грабовського та інших ми займаємось самоосвітою. Велика вдячність вам, шановна редакціє!

Давно хотів написати вам про становище державної мови в нашій країні. Підштовхнула розмова в одному з поштових відділень Чернігова, в якому часто обслуговуюсь. У ньому зазвичай працюють операторами жінки. Ось купую листівки до свята. Звертаюся до них державною мовою. Всі троє відповідають російською. Я запитав, чому не хочуть спілкуватися українською мовою. Ви обслуговуєте сотні людей на день. Відповідь банальна: «А яка різниця? Нам так зручніше. Ми не хочемо розмовляти суржиком. Люди до нас звертаються російською, ми їм теж відповідаємо російською». А я їм кажу: «А якщо до вас звертатимуться німецькою чи англійською, якою мовою будете відповідати?» Мовчання. Зрозуміли, погодилися з моїм зауваженням.

Подібна ситуація в дитячих садках, навчальних закладах, школах мистецтв, у вишах, не кажучи вже про всю сферу обслуговування.

Депутати різних рівнів дозволяють собі виступати дедалі більше мовою агресора.

На телеканали стало нормою запрошувати політиків, які «чешуть» російською. Ведучі телеканала «Україна» — підкреслюю, телеканала «Україна» — інформують народ України російською.

Ведучі різноманітних концертних, конкурсних програм взяли за правило вести програми українською і російською...

Я хотів би запитати: «Ви щось подібне бачили, щоб у Росії так росіяни пропагували українську мову, як ви пропагуєте у себе вдома чужу мову?» Пригадую 1991 рік — початок нової історії незалежної Української держави. Демократичні сили вже тоді вимагали від влади більш широкого втілення в життя української мови. Почалося повчання з боку владних структур. Мовляв, не треба так різко, треба переходити на українську мову поступово. Ось ми і топчемося вже двадцять п’ять років, і невідомо, скільки ще десятиліть будемо топтатися...

Прикро, коли українець, який має справжнє українське походження, не хоче запитати себе: «Моя Батьківщина, моя держава, моя земля має назву Україна, а чому ж я чи хтось інший спілкуємося зі своїми дітьми, колегами, сусідами російською мовою? Чому підкоряємося тим, хто зневажає мою мову?»

За таких умов батькам, вихователям, які бажають і докладають багато зусиль для вивчення, спілкування, а головне — думання українською, дуже важко...

Дякую газеті «День». Вона — найкраща в Україні. Успіхів, натхнення і сили волі!

З повагою, Анатолій ЛІГУН, Чернігів