«Трагічно, коли люди починають ненавидіти»

Леся КОРОЛЬКОВА, вчителька української мови і літератури:

— Усе, що зараз відбувається, — величезна трагедія особисто для мене. Я виросла в незалежній і суверенній державі Україна й ніколи не могла навіть у страшному сні уявити, що колись війська іншої держави, і не просто іншої, а братньої, робитимуть спроби анексувати нашу територію. Мені й досі здається, що це неправда, марево, яке розвіється, і все буде, як було. Але це все триває й триває... У школі я обожнювала українську мову, літературу, тому вирішила після закінчення школи вступити на філологічний факультет і здобути кваліфікацію вчителя української мови. На навчання я витратила п’ять років свого життя і сьогодні розумію, що це все може виявитися марним, що українська мова скоро може бути нікому не потрібною. Щодня, ідучи на роботу, я думаю про те, що ця абсолютно безглузда ситуація може розсварити моїх дітей, які ще два тижні тому були кращими друзями. А найбільше боюся того, що, почувши розмови дорослих і подивившись новин, учні почнуть відмовлятися від уроків. Зараз діти вже зовсім не такі, які були десять років тому, вони можуть відстоювати свої права не гірше дорослих, тому такий варіант розвитку подій  цілком можливий.

Сьогодні протистояння з вулиць перенеслося на педагогічні колективи. У нашій школі на цьому грунті тривають сварки. Є такі вчителі, які радіють ситуації, що склалася, й зловтішаються, кажуть про те, що незабаром всі ми залишимося без роботи. Це не просто сумно, а трагічно, коли люди починають ділити одне одного на своїх та чужих, коли починають ненавидіти.

У мене є друга спеціальність — російська мова та література, проте після того, що сталося, мені огидно викладати російську в школі.  Хочу, щоб мене розуміли правильно, я ніколи не була й не буду проти Росії, в мене там живуть друзі та родичі. Я обожнюю столицю Російської Федерації — Москву, обожнюю російську літературу, яку  впродовж свого навчання в школі та в університеті вивчала із великим задоволенням, перемагала в конкурсах читців. Проте зараз після вторгнення Росії на територію нашої держави в мене немає бажання викладати російську літературу. Ні, звісно, поезія російських класиків після цього не стала гіршою, просто ті, хто розраховував на те, що введення російських військ призведе до цілковитого радіння людей, отримали іншу реакцію. На мою думку,  насправді таких людей багато. Якщо Росії все ж таки вдасться анексувати Крим, мені доведеться шукати іншу роботу, напевно, змінювати спеціальність, тобто повністю руйнувати свій устрій життя, тільки тому, що одного дня так комусь захотілося.

Але я переконана, що опускати руки ми не маємо права, треба сподіватися на краще. Щодо позитивних моментів, можу сказати — дуже добре, що до нас почали з’їжджатися дипломати, посли країн Європи та представники Сполучених Штатів. Я маю величезну надію на те, що саме вони допоможуть врегулювати конфлікт мирним шляхом.

Надія ІВАНЕНКО, стиліст:

— Для мене сьогодні погане —  те, що в Севастополі з’явилися люди зі зброєю. Це вносить дискомфорт у життя пересічних мешканців. Багато людей кажуть про те, що військові Російської Федерації слідкують за порядком. Можливо, проте поява озброєних людей у мирний час викликає паніку й наводить сум на людей. Я особливо не переймаюся, кому все ж таки дістанеться Крим і Севастополь. Володію двома мовами і зможу знайти собі роботу як в Україні, так і в Росії. У цій ситуації мене турбує інше — передусім  мир. Сьогодні всі розуміють, що це вкрай важливо. Головне, щоб все відбувалося мирним шляхом і щоб або хтось виявився мудрішим та  поступився своїми інтересами, або щоб зібралися дипломати й вирішили це питання шляхом перемовин, але головне, щоб не повторилися ті події, які мали місце на Майдані в Києві, —  загибель людей. Бо прості люди, неважливо, ким вони є за національністю: українцями, росіянами, білорусами, кримськими татарами або караїмами, ні в чому не винні. Вони хочуть жити своїм життям, вони щось планують, про щось мріють і не збираються ні з ким воювати, вони просто хочуть жити в мирі та злагоді з усіма.

Натомість зверху триває запекла боротьба за посади та крісла. Через це я ніколи не беру участі в акціях протесту, бо розумію, що це вигідно лише можновладцям. Зараз триває  війна не між людьми, а між політиками. Хтось хоче потішити себе черговою перемогою із вітряками, від цього страждають прості люди, яких хочуть посварити одне з одним, натомість я особисто хочу жити мирним життям, хочу, щоб мені ніхто не заважав будувати плани на майбутнє.

Хороше — це те, що зараз намітився діалог, і якщо тиждень тому російська сторона навіть не збиралася розмовляти, то сьогодні існує надія на те, що дипломатам вдасться домовитись і все врегулювати шляхом перемовин.

Неллі СИРОТОВА, провідний бібліотекар бібліотеки Українського культурно-інформаційного центру:

— Хороше —  те, що, незважаючи на останні події, ми продовжуємо працювати за своїм графіком. Цього тижня в стінах Українського культурно-інформаційного центру відбувся конкурс читців, присвячений 200-річному ювілею генія української літератури Тараса Шевченка. Радію з того, що квітнуть дерева, зеленіє травка — одним словом, просинається природа, приходить весна.

Погане — це те, що склалася відома ситуація. Але, безумовно, причин для цього не було. Севастопольці, з якими я спілкувалася, були налякані тим, що їм заборонять розмовляти російською мовою. Я їх заспокоюю, як можу, пояснюю, що ніхто нікому не може заборонити говорити тією мовою, якою він вважає за потрібне. Люди, які сьогодні кричать про «бандерівців», очевидно, не читали історію і не знають, хто це такий. Просто хтось щось десь чув, неправильно переказав — і маємо легенди про «бандерівців, які когось можуть вбити».

Діями сусідньої держави я вкрай обурена. Хіба можна так робити? Хто давав таке право  —  зазіхати на цілісність України?

Я живу в Севастополі вже двадцять дев’ять років, і ніхто ніколи мені не забороняв розмовляти українською, російською. Якою мовою хотіла розмовляти, такою і розмовляла. Вважаю, що в Севастополі не існує такої проблеми, як мовна. Це просто політики нагнітають і створюють штучну проблему.

Ті, хто стоїть на центральній площі міста — Рахімова — і вигукує свої гасла «Путін!» «Росія!», насправді більшістю не є, там не так вже й багато людей, і в жодному разі вони не є більшістю, хоч як би комусь це хотілося. Подавати це так, нібито це — весь Севастополь,  неправильно. Просто хтось видає бажане за дійсне.

Маю надію, що найближчим часом переможе здоровий глузд, і все буде вирішено мирним шляхом.

Марія ДОМБРОВИЧ, студентка V курсу Севастопольського міського гуманітарного університету:

— Те, що робить сьогодні Кремль, — аморально. Те, що робиться зараз, — це кроки до громадянської війни,  намагання розпалити вогонь, який нереально буде загасити протягом багатьох років. Це дуже лякає мене. Я хочу, щоб все вирішилося мирним шляхом, щоб всі були живі й неушкоджені, оскільки найцінніше, що в людини є, — це життя. 

Страшно, що тепер у автобусах перед тим, як сказати слово, думаєш, чи можна сказати українською, чи краще сказати російською. Такі побоювання зараз в багатьох, оскільки в такій ситуації можуть бути провокатори, можуть бути неадекватні люди, які можуть накинутися з кулаками. Тому я для себе вирішила — на час цієї ситуації виїхати далеко за межі Севастополя. Це неможливо — бути весь час на нервах. Можливо, цього і немає, але починає здаватися, що скрізь є провокатори; ввечері страшно вийти на вулицю, адже якщо по вулицях їздять військові автомобілі, звідки візьметься впевненість у тому, що раптом ніхто не почне стріляти. Взагалі, це страшно. Якби мені рік тому про це сказали, я би підняла цю людину на сміх. Я би сказала, що це фантастика, що в реальному житті такого бути не може. Але, як виявляється, це правда. Зараз головне — знайти аргументи, які би переконали ворога залишити територію нашої держави. Але потрібно, щоб говорили дипломати й політичні діячі, треба негайно зупинити наступ, щоб військові покинули територію суверенної держави. Треба не допустити кровопролиття.

Добре в цій ситуації —  те, що намітився хоч якийсь діалог.