Три есеї про Шевченка
Вочевидь, у світі не існує жодного портрета (автопортрета) Тараса Шевченка, де він би щиро та відкрито посміхався. Задума, печаль, гіркота, біль — саме ці почуття здебільшого відображені на ликах Кобзаря, які збереглися до наших днів. Чому так?
До прикладу, сьогодні всі друковані та інтернет-видання вщент заповнені білозубими посмішками зірок шоу-бізнесу, поетів, спортсменів, політиків. Хоч би що там коїлося в країні: чи панували спокій та благополуччя, чи народ був на межі соціального зриву — гламурним персонажам байдуже, знай собі посміхаються на всі тридцять два, випромінюючи бездумний оптимізм...
Більш як 150 років тому Тарас написав: «Думи мої, думи мої, горе мені з вами...» Чи дано нинішнім вершителям доль так перейматися болем свого народу, його стражданнями й віковічним прагненням до свободи, як переймався Тарас? Допоки на обличчях цих самих вершителів будуть посмішки з приводу й без — навряд чи. Думайте, творіть добро, ставайте пліч-о-пліч із простим людом — і народ піде за вами. Як ось уже 200 років іде за Ним. Нехай і погляд у нього при цьому не вельми ласкавий...
* * *
Творити для однієї нації — занадто вбогий ідеал. Із цією відомою фразою німецького поета й філософа Йоганна Шіллера я подискутував би. Чимось космополітичним і холодним віє від неї. Навряд чи знайдеться на планеті поет, котрий втілив би у своїй творчості сподівання одразу всіх народів світу. Це практично неможливо. Якраз найбільш цікавими й запитаними в сучасному суспільстві є поети і прозаїки глибоко національні, які майстерно пишуть саме про особливості свого народу: культурні, історичні, ментальні. Саме тому їхні твори залюбки читаються і в Аргентині, і в Україні, і в Гренландії, і в Зеландії...
Проте майстрами найвищого рівня я вважаю митців, які творять не для нації, а — націю. До таких з повним правом можна віднести Тараса Шевченка. У своїх віршах він дав українцям ту абетку національної самосвідомості, якої досі нам ніхто не давав. І ми повірили йому і пішли за ним, як за Батьком. Лише замислимось на мить: не було б Шевченка, не було б України і нас нинішніх. Це правда.
А чи цікава поезія великого Кобзаря іншим націям — питання другорядне. Нам цікава. І потрібна. За допомогою своєї поезії він створив нашу націю. Без нього ми були б ніким й ім’я наше було б ніяким.
* * *
Я не ношу її в кишені. Вона не лежить у моїй оселі біля ікон. Я не гортаю її щовечора перед тим, як заснути. Не пропоную друзям неодмінно її прочитати. Не цитую де треба, де не треба. Але вона завжди зі мною. Працюю я чи відпочиваю. Їду автомашиною чи лечу в літаку. Радію чи журюся. Хоч би де я був — у Каневі чи Львові, Києві чи Черкасах, у Горобіївці, Луці чи Межиріччі...
Там багато відповідей. Практично всі відповіді на запитання, які мене хвилювали в житті. На запитання, на які подеколи не міг відповісти навіть мій батько. А він відповів. І не тільки мені. Тисячам відповів, мільйонам. Цілому народу відповів. І продовжує відповідати...
Ця книжка дещо пошарпана, зачитана. Вона без глянцю, не на блискучому папері, в ній немає яскравих ілюстрацій. Назва її проста і збагненна — «Кобзар». Як узяв її до рук у третьому класі — відтоді вона завжди поруч. Напоумляє, радить, слугує духовною розрадою, стає в пригоді тоді, коли просто зле на душі... Наснажуюся нею, зцілюю душу. Живлю нею розум.
Не обов’язково тримати «Кобзаря» в руках, носити в кишені, класти під подушку, тулити до серця. Варто знати: така книжка є. І вже легше жити.
