«У дитинстві я побачила пекло своїми очима»

Вельмишановна пані Ларисо, шановний колектив газети «День»!

Під час прямого ефіру на радіо «Культура» з ведучою Галиною Дацюк я звернулася до Вас із проханням відкрити сторінку «Спогади дітей війни». Ми поступово відходимо з життя, багато що пережили, вистраждали за роки війни. Хтось був в евакуації, а хтось в окупації. Багато з нас втратили батьків і не знайшли. Виховувалися в дитячих будинках, у родичів. З особистого досвіду скажу, що не всі діти, онуки знають про це. Я не наполягаю. Але, на мою думку, це була б дуже корисна справа — поцінування, шана до людей старшого, поважного віку.

Прислухаючись до ідеї Ніни Максимівни, публікуємо серед інших матеріалів «Пошти «Дня» спогади з її дитинства, яке припало на період Другої світової війни.

« Мамо! Мамо! — невтішно, гірко плачучи, кликала русява дівчинка. То була я, Ніна Прудка (дівоче прізвище). Я не могла зрозуміти, як, чому опинилася в яру, сидячи на металевому ліжечку. Куди поділися мама й тато? Чому навколо чути крики, ридання, стогін?

Трохи далі, на видноті, на залізничних коліях — перевернуті понівечені вагони поїздів. В одному з них я разом з батьками й іншими людьми їхала кудись. Що сталося? Нарешті мене знайшла мама. Серед багатьох голосів, криків вона впізнала голос своєї донечки Ніни. Згодом нас розшукав батько. З’ясувалося, що потяг із цивільними людьми в ранковому тумані зіштовхнувся з військовим потягом, який перевозив у тил поранених бійців. Стогін поранених людей, коней, вибухи, вогонь — це все було схоже на пекло, яке я побачила своїми очима. І досі я все це пам’ятаю. Не знаю тільки, чому, куди ми їхали з Дніпропетровська, де жили до війни. Тепер уже не можна з’ясувати. Батьків давно нема, старшої сестри та двох братів — теж.

Добре пам’ятаю, що під час руху поїзда я дрімала на металевому ліжечку в товарному вагоні. Там були ще якісь люди, речі та посередині металева буржуйка, яка обігрівала вагон. Із розмови батьків та як казали інші люди, дізналася, що коли зіштовхнулися потяги, вагони зійшли з рейок і перевернулися. Вибуховою хвилею моє ліжечко викинуло разом зі мною в якийсь яр, низину. Мама залишилась у вагоні. Зусібіч її було затиснуто перевернутими речами. А ще її допомоги потребувала молода жінки з немовлям на руках. Жінка від поштовху впала на підлогу разом із дитиною і не могла сама підвестися. Її довге волосся розпустилося й опинилось біля розжареної печі-буржуйки, що теж упала долі. Вона попросила маму чимось відсікти волосся від печі. Моя матуся (Єфимія Никонівна) дотягнулася рукою до кочерги і нею відсікала волосся молодої жінки. Якось одна одній допомогли і вийшли з вагона. Матуся була вся в синцях, ледь могла рухатися.

Батько, Максим Васильович Прудкий, був у цей час у голові потяга в кочегарів. Він сам колись був кочегаром Чорноморського флоту, брав участь у повстанні 1905 року. У мене є всі документи, які про це свідчать, і я отримувала після його смерті стипендію-пенсію, доки навчалася. Але то інша історія і не моя.

Усіх уцілілих людей розмістили на якихось відкритих платформах, що на них перевозили металеві бочки з пальним для техніки. Люди молилися, плакали від страху. У повітрі літали літаки, і якийсь снаряд міг би влучити й підірвати платформи. Тоді ніхто не врятувався б.

Доїхали до Фастова. Цивільних висадили, а поранені вояки рушили далі. Місцеве населення запрошувало людей до себе. Щира вдячність за їхнє милосердя. Мої батьки потрапили до чоловіка Андрія та його дружини Катерини, їх теж уже нема серед живих. Своїх дітей у них не було, і вони дуже турбувалися, піклувалися про мене. Через деякий час ми з мамою пішли на залізничний вокзал, аби дізнатися, чи можемо повернутися назад до Дніпропетровська. Дорогою потрапили під бомбардування містечка німцями. Серед дня настала темрява, вибухи, полум’я вогню. Бомба влучила до складу з боєприпасами. Ми з мамою забігли на якесь подвір’я і притиснулися до стіни чиєїсь хати. Мама прикривала мене собою.

На наших очах половина хати падає від вибухової хвилі, а з другої вийшли чоловік із дружиною. Вони запропонували нам разом з іншими людьми сховатися в погребі посеред подвір’я. Я почала кричати, що не хочу в землю, в могилу. Людей було багато, і чоловік запропонував нам пересидіти в курятнику. У погріб посеред двору влучила бомба, і всі люди загинули. Ми з мамою і хазяїн з дружиною врятувалися. Мені всі дякували за це.

Київ звільнили, і наш добрий господар Андрій повіз нас туди, щоб нам легше було виїхати в Дніпропетровськ. Влаштував нас на деякий час у своєї першої дружини Ольги Михайлівни, з якою в нього було двоє дочок. Одна — молодша — Любов Андріївна живе і зараз у Києві (спілкуємось по телефону). Та сталося так, що в Дніпропетровськ ми не повернулися. Із листів колишніх сусідів дізналися, що наш будинок зруйновано, постраждала саме наша квартира. Речі, меблі пропали. Тож батьки вирішили розшукати старших дітей, а вже потім вирішувати, що робити далі. Мама почала хворіти, пережите не минулося безслідно, без шкоди для здоров’я. Та й батько вже був поважного віку. Коли я в них народилася, мамі було 44 роки, татові — 58. Ми жили в підвальному приміщенні у двох кімнатах (вул. Л. Толстого, 13). Батько влаштувався двірником в університеті ім. Тараса Шевченка, а мама — прибиральницею в Міністерстві зв’язку. У вересні 1944 року я пішла в перший клас школи № 87, що на вул. Горького. Знайшлися старші діти і приїхали до нас у Київ.

Отакі мої дитячі спогади, які припали на воєнні роки. Довелося багато чого пережити й потім. У грудні 1947 року померла матуся, коли їй було лише 54 роки, а п’ять років по тому — і батько, в 74 роки. Я залишилася круглою сиротою...»