У нашому суспільстві немає традиції поважати молодість...
Горде студентство гордо мовчить. Напевно, чекає вигідного моменту, щоб сказати своє вагоме слово. Але щоб сказати це вагоме слово, його треба мати, а вся система освіти не сприяє тому, щоб навчити студентів думати (а можливо — навіть навпаки). Адже набагато простіше мати аморфне, залякане студентство, яке розучилося думати, яке списує реферати з лазерних дисків, не читаючи їх. Із таким студентством немає ніяких проблем. Йому досить показати заїжджих «поп-зірок» — і воно готове зробити що завгодно й коли завгодно. Йому досить кинути один раз у семестр стипендію, видавши її за один день. І це майбутня еліта, так званий цвіт нації? Це ті, хто вже найближчими роками спробує взяти в свої руки державу? У них є права, але вони про них не знають або ж просто не вірять у можливості їх реалізації на практиці.
У чому ж причини такої аморфності студентства? Усе це, як не сумно визнавати, зумовлене химерним розвитком нашої економіки. На Заході студентство є економічно незалежним від державної системи освіти прошарком суспільства. Просто кажучи, якщо студента виганяють із вузу, він без будь-яких проблем для себе вступить до іншого або ж знайде роботу за своїм майбутнім фахом. У нас же після виключення з університету перед студентом відкривається тільки два шляхи. Один — армія (я думаю, що коментарі тут зайві — про жах, що коїться там, знають усі), а інший — комерція не в найвищому її вияві, тобто довічна торгівля ширпотребом на ринку, бо в нашій системі «без папірця (тобто диплома) ти комаха». Природно, такі перспективи зовсім не спокушають сучасних студентів, і цілком закономірно те, що студенти зайвий раз не хочуть «висовуватися», а про відкрите висловлювання власних думок і тим більше вимог уже ніхто й не думає. Ось така «демократія» й «плюралізм».
Між студентством і суспільством — стіна. Суспільству не потрібні студенти, йому потрібні сформованi фахівці (обов’язково зі стажем роботи) й свідомі громадяни з великої літери. Але кожний громадянин (підкреслюю — саме громадянин, а не товариш або пан) — це особистість, яка також не виникає незнано звідки, а яку треба виховувати. Їй насамперед необхідно прищеплювати, серед іншого, почуття власної гідності й поваги до себе та інших. А звідки ж узятися почуттю цієї самої гідності, якщо молоді взагалі й студентам зокрема щодня дають відчути, «хто в домі господар»? Чомусь у нашому суспільстві немає традиції поважати молодість, а особливо прикро й неприємно чути фрази на кшталт: «ось доживи до нашого віку, тоді й будеш розмовляти». Але невже для того, щоб висловлювати розумні речі, треба досягти певного віку? Так є й так буде доти, доки правий буде той, у кого більше прав. А в суспільстві, що живе за законами демократії, прав не може бути в когось більше, а в когось менше. Так було, так є, але так не повинно бути. Адже пізніше, спохопившись, можливо, хтось спитає: де ж вони, нові громадяни нової України?
