У цьому напрямку потрібно рухатися далі

Відгук на матеріал «Історична пам’ять і нові «види зброї» Вадима ЛУБЧАКА, Вікторії СКУБИ та Ігоря СЮНДЮКОВА («День» №229-230 від 14-15 грудня 2012 р.)

Практично всі визнають, що в Україні процес державотворення, боротьба за незалежність тривають і досі. У цій боротьбі йдеться передусім про нашу свідомість, світоглядну позицію, адже якою буде та позиція, такою буде й незалежність держави. Професор Станіслав Кульчицький правильно і своєчасно порушив питання про суспільну свідомість і пов’язав з нею історичну пам’ять, проте не розвинув думки, а це дуже важливо. За Марксом, як відомо, і про це говорить пан Кульчицький, суспільну свідомість визначає суспільне буття. Проте народ сприйняв це положення по-своєму: «Бытие пределяет сознание». Застосовані більшовиками-комуністами терор і голод змушували людей приймати (чи удавати, що приймають) цю Марксову тезу, інакше їх чекала смерть від кулі чи голоду. Для більшості це була акція з примусу. Втім, не вступаючи в полеміку з тезою Маркса, професор визнає і «зворотний зв’язок: суспільна свідомість теж впливає на матеріальне буття», не вдаючись до роз’яснень.

Тепер щодо істориків, які, за Кульчицьким, повинні подавати не просто «голі факти», а й інтерпретацію до них, а неісторикам залишається пам’ятати про них і на основі цієї пам’яті формувати сьогодення і планувати майбутнє. Роль істориків у формуванні суспільної пам’яті незаперечна. Проте одні з істориків, перш ніж щось сказати, замислюються над тим, як висловився Є. Сверстюк, «...а що я хочу посіяти?» — тоді як в інших, очевидно, така думка і не зароджується. Одних ми сприймаємо, а других — відкидаємо і влаштовуємо (принаймні маємо) обструкцію, бо щось довести до їхньої свідомості просто неможливо.

Шановна головний редактор газети «День»! Проведений вами диспут з істориками й між істориками своєчасний та корисний. Він чітко показав, що в цьому напрямку потрібно рухатися далі, щоб показати, якими важливими є світоглядні позиції самих істориків. Я дуже поважаю професора історії пана Юрія Шаповала за його радіопередачі «Мить історії», які стараюся не пропускати. Але мене здивувала його позиція: «Коли історики говорять про створення якихось великих гіпернаративів абощо, то приблизно те саме — про вироблення єдиної національної ідеї, хоч це, на мою думку, не є перспективним», бо «є регіональні ідентичності, є регіональна пам’ять». Навіть якби це було так, то не сьогодні про це говорити, бо такі слова сіють зневіру («Не тратьте, куме, сили, спускайтеся на дно»). Але ж це зовсім не так. Адже навіть уярмлених у різних імперіях українців єднали мова, традиції і навіть до певної міри християнство. Тож єдина національна ідея має перспективу. Істориків ніхто не обмежує, тож хай роблять неможливе, щоб національна ідея запанувала. А запанує вона тоді, коли всі українські громадяни усвідомлять необхідність мати свою державу. Ще понад 150 років тому великий італієць Джузеппе Мадзіні (1805—1872 рр.) у своєму маніфесті «Обов’язки перед країною» застерігав: «...де немає Країни, там немає і загальної згоди, на яку ви можете покластися; усім заправляє егоїзм власного інтересу, і той, хто при владі, його береже, оскільки не існує спільної гарантії для інтересів загалу. Не відволікайтеся ідеєю поліпшення ваших матеріальних умов, доки спочатку не вирішите національного питання» (Петро Кононенко. Національна ідея, нація, націоналізм. — «Міленіум», 2006, 20 с.). Пропагувати цю необхідність власної держави, роз’яснювати широкому загалу її переваги й достоїнства покликані історики як шукачі абсолютної істини й журналісти як її поширювачі та як такі, хто в популярній формі вміє та хоче донести до свідомості цього самого загалу потребу добитися «спільної гарантії для інтересів загалу». Газета «День» робить це щодня, за що маємо бути вдячні її колективу та особливо головному редактору пані Ларисі Івшиній, яка влаштовує такі дискусії, відіграє в них чільну роль і має стійку громадянську позицію.