Україна: європейське питання

Ми стали «нецікавими» для Заходу Наша батьківщина, безумовно, належить до однієї з найбільших слов’янських та європейських країн на політичній карті світу (звичайно, мається на увазі лише географічно-територіальні показники). Але аж ніяк її не можна назвати однією з найрозвинутіших та найцивілізованіших держав — ні у слов’янському, ні у світовому контексті (якщо брати до уваги лише соціально-економічне та геополітичне становище).

Зрештою, володіючи такою політичною системою державного управління та вищим чиновницьким керівництвом, яке очолює саме цю систему, нам ще доведеться багато років «наздоганяти невпинний плин часу». Невже така наша доля — бути постійно останніми і водночас мати найкращих представників у науці, культурі, спорті тощо? Тому й доводиться найкращим представникам шукати справжнього заробітку за океаном. Невже ми дозволимо і у ХХI столітті (коли нам ніхто не заважає «жити» в демократичному середовищі впродовж останніх десяти років) використовувати наші «здобутки» та маніпулювати нашими «втратами»? Врешті-решт потрібно щось кардинально змінювати в нашій ментальності, мисленні, поглядах та світогляді. Якщо не змінимо, тоді результатів треба чекати відповідних, і не думайте, що «час гоїть рани», в нашій ситуації навіть час безсилий.

Україна, яка до нового тисячоліття виконувала роль колиски слов’янської культури, поступово «скочується в прірву слов’янської культури» (пробачте за тавтологію), де головні орієнтири спрямовані лише на економіку, політику та військову могутність. Повірте, саме ці фактори й призведуть невдовзі до абсолютного зникнення слов’янської культури, і не без допомоги іноземного впливу. Чого лише варта посилена «американізація» слов’янського суспільства, яка нині спостерігається. Складається таке враження, що незабаром на земній кулі залишиться лише одна нація — американська, котра проголошує себе вищою над усіма іншими. Під посиленим тиском тероризму, кровопролиття, насильства та порнографії, які активно пропагує т.зв. «американська культура», слов’янська культура (з характерними ознаками духовності, моральності, любові та злагоди) підлягає глобальному знищенню. Дуже неприємно, що поляки (яскраві представники серед слов’ян) потрапили в «американську пастку» і намагаються знищити у своїй нації останні паростки слов’янщини (приклад цього — вхід до НАТО). Однак є велика надія, що Польща стане членом Європейського Союзу, де її проамериканська орієнтація зміниться на європейську.

У європейській інтеграції Україна активної участі не бере, з цього приводу дуже сумно (ми знову останні серед останніх). Нещодавно ми стали свідками двох найважливіших подій у зовнішньополітичному житті України: Президент видав указ про початок підготовки до повноцінного вступу нашої країни у НАТО і одночасно відбувся візит Генерального секретаря Північноатлантичного альянсу — Джорджа Робертсона. Цей важливий вчинок нашого президента вкотре довів залежність української дипломатії від зовнішніх факторів, зокрема від значного впливу Росії. Як тільки «старший брат» почав налагоджувати стосунки з Європою та США, одразу і ми протягом тижня остаточно визначили свої зовнішньополітичні вектори (чого, до речі, нам не вдавалося зробити протягом останніх одинадцяти років). Просто все продовжує відбуватися за старим радянським сценарієм: білокам’яна Москва і досі диктує і навіть керує політичною та економічною ситуацією в Києві. Таке враження, що наша проголошена незалежність 24 серпня 1991 року лише формальна і теоретична, а з практичної точки зору ми абсолютно підкоряємось наказам Росії. Та й сам візит продемонстрував усім, що керівництво блоку не горить бажанням приймати нас у «товариство американської мрії», і, як підкреслив Робертсон, «якщо наша держава хоче добре бігати, то їй спершу потрібно навчитися добре ходити». Дивно, здається, що Україну за кордоном бачать як нерухомість, у якій спочатку треба виконати ремонт, а потім виставляти на продаж багатим клієнтам.

Зі вступом до НАТО наша суверенна держава буде розділена між двома «імперіями зла» — західною та східною, і кожна по-своєму нищитиме українську ментальність, культуру та традиції. Нехай ми не користуватимемось авторитетом серед найрозвинутіших держав планети, але ми збережемо хоч трохи слов’янських якостей та рис і не «продамось американцям за півціни».

Хоча цей так званий авторитет та останній шанс бути в епіцентрі міжнародної уваги ми втратили ще на початку 90-х років. Відмову від ядерної зброї у світі, налаштованому до мілітаризації, особисто я розцінюю як найбільшу помилку української дипломатії. Після такого вчинку нас уже десять років ніхто «не поважає», ми стали «нецікавими» для Заходу, ми «територіальна зона» між двома світами. Тепер у нас роль тільки одна — спостерігати і не втручатися, бо ніяких військових засобів для цього не маємо.

Настрої, безперечно, песимістичні, але залишається ще одне випробовування на політичну витривалість — не стати «рабами» великих імперій, типу США та Росії. Якщо щось подібне станеться, тоді помре «остання надія» на виживання на жорстокій планеті, де відмінно функціонують «закони джунглів».

Можливо, за два-три століття ми досягнемо великих результатів у геополітичному плані, але це вже буде інша епоха — високих комп’ютерних технологій та віртуальної реальності. Хочеться, щоб науково-технічний прогрес не став сурогатом та замінником справжніх людських почуттів (добра, миру, любові та взаємоповаги) та не пропагував антигуманні ідеали. Врешті- решт, годі вже воювати! Нехай хоч наші діти житимуть у такому суспільстві, де не розумітимуть, що таке тероризм, насильство та війна!

До НАТО і ЄС — для захисту своїх інтересів

«У всякого своя доля і свій шлях широкий» — відомі слова Тараса Шевченка згадуються, коли читаєш листи деяких читачів, які полюбляють поплакатися «на нашу (?!) погану долю». На жаль, для масової психіки сучасної України стають усе більш характерними несвідомо-емоційні вибухи, одвічна українська туга за «загубленим щастям», те, що росіяни називають «самобичевание», якийсь мазохізм... Такий собі український архетип. Тут є все: і НАТО з порнографією, і слов’янофільство з ядерною зброєю, і власна соціо-економічна недолугість. Тільки не видно жодної спроби раціоналізувати емоційні спалахи та вибудувати хоч якусь світоглядну систему. Тому пройдемося по найбільш типових ствердженнях.

Політичну систему, органи державного управління та чиновництво ми маємо саме ті, на які заслуговуємо, які самі собі обираємо, сповідуючи оте одвічне «моя хата скраю», шукаючи керманича, який вирішить за нас наші проблеми. Тож маємо наразі олігархічно-бюрократичний лад. А от чого дійсно немає, так це ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА ЕКОНОМІЧНО ТА ПСИХОЛОГІЧНО САМОДОСТАТНІХ ІНДИВIДІВ, на базі якого тільки й може народитися справжня еліта.

І нема чого шукати за кордоном заробітків та щастя, працюючи там часто «кваліфікованим підмітайлом». Усі на Захід не виїдуть — Заходу не вистачить. Працювати треба тут, будуючи власне майбутнє, і якщо чиновник стає цьому на заваді, то треба його, чиновника, незважаючи на ранги, примусити, для чого знову ж таки потрібне громадянське суспільство.

Про вплив масової американської «культури» годі вже лементувати. Досить вимкнути телеприймач та відео, не слухати FМ- станцій, не дивитися патологічні «шедеври», не звертати уваги на покет-буки американських жахів та їхні російсько-українські аналоги. Є достатньо надбань світової думки, від яких ми були відмежовані у радянські часи, і, дай Боже, щоб вистачило часу опанувати ними, то навіщо забивати голову усіляким сміттям? До речі, західна істинна культура — це не каламуть «маскультових помиїв», як може здатися на перший погляд. Західна культура — це, насамперед, антична та християнська традиції, а надто це традиція Просвітництва з її поки що, на жаль, несправдженою вірою у силу досі пригнічених здібностей людини, прагнення вийти за межі свого обмеженого світу. «Науково-технічний сурогат», заміна безмежного Довкілля «віртуальними реальностями» є поглибленням саме обмеженості, як не парадоксально це звучить, це є відхилення від західної просвітницької традиції. Техніка є лише інструмент, до того ж діалектично суперечливий.

Наша одвічна слов’янофільсько-західницька антитеза: ким бути? Заходом чи Сходом? слов’янами чи американцями? Та собою треба бути насамперед. Тоді усе стане на свої місця. Викликає подив міфологізація слов’янської єдності, якої давно не існує, так само як і західної. Досить непогана ідея всеслов’янського єднання, на жаль, вкрай зіпсована її московсько-імперським трактуванням та вже давно викликає алергію навіть у вдячних за визволення від османського іга балканських слов’ян, не кажучи вже про західних. Що стосується «американізації» Польщі, то тут усе надто неоднозначне. Поляки мають досить потужний національний та класично-католицький архетипи, у них менше західного прагматичного самовдоволення, тут буде бунт не тільки на економічному грунті, але й на емоційному. До речі, щось подібне там зараз відбувається саме на хвилі вступу до НАТО та ЄС, процеси тільки починаються, тому робити висновки передчасно.

Про наші відносини з НАТО та ЄС не говорить лише німий, а не пише лише неграмотний. Уже давно слід було туди вступити, витрачаючи менше часу на зайві розмови. Членство у цих клубах, попри всі їхні вади, дасть можливість реально керувати, в першу чергу, їхньою політикою стосовно нас, а не бути довічною «невісткою», яка винна у всьому самим фактом свого існування. А надто — треба було давно вступити до Всесвітньої організації торгівлі, щоб припинити нескінченну низку антидемпінгових розслідувань, які фактично є придушенням конкурента. Вільного ринку вже давно не існує у жодній більш-менш розвинутій країні, а у нас його взагалі ніколи не було. А надто це стосується Європи, з економіки якої нас фактично виживають. Україна — це ж не Чехія або Балтія, цих приймуть досить легко. Україна може засипати всіх зерном, цементом, металопрокатом, вона виробляє літаки, космічні апарати тощо. Кому такий конкурент у тісній Європі потрібен? І саме для захисту своїх інтересів до ЄС треба просто вдертися. Ну не воювати ж із ними, зрештою? А якщо ми не хочемо, щоб хтось за нас вирішував наші військові та політичні питання, конче потрібно вступити до клубу НАТО, граючи на внутрішніх суперечностях якого, можна багато чого отримати. Те ж саме з Росією, що є потужним економічним партнером і також закриває свої ринки. ЄврАзЕС поки що більше проект, тому є можливість жорсткої позиції у формуванні цього клубу для відстоювання наших інтересів, і нема чого відмовлятися від цього. Росія зацікавлена у нашій участі, тому можна висувати свої вимоги, але це мають бути не вимоги окремих олігархо-бюрократичних груп, а дійсно національні інтереси.

Взагалі, питання давно стоїть глибше. Традиції східних буддизму та даосизму, західного Просвітництва та російської думки ХIХ—ХХ ст., у формуванні якої Україна брала безпосередню участь, ісламський фундаменталізм та ноосфера українця Вернадського сходяться до ЗАГАЛЬНОГО КОНТЕКСТУ — поєднання Віри, Вміння та Розуміння, подолання розколу світу, осягнення Цілісного. Про це чудово сказав Віталій Межжерін («День», №143 від 9.08.2002). Саме тут треба шукати вищезгаданий загальний контекст, а не у геополітиці на зразок «хто краще всіх влаштується за рахунок інших». Зараз побутує абсолютно хибна думка, що цивілізація — це виключно Захід, а решта світу — це абсолютний хаос та невігластво. Відомий російський культуролог Л. Іонін одним із надбань західної культури Просвітництва вважає усвідомлення того, що західна культура не є універсальною та єдиною, що існує багато автономних, суверенних культур. Якщо останнім часом Захід це забув, то це є певна деградація Заходу, і не більше того. Саме тут деякі причини західно-ісламського протистояння, яке набагато глибше та страшніше, ніж навіть вважається. Але повернемося до початку: про що свідчать наші оці постійні ниття, заламування рук тощо? З одного боку маємо європейський скептично- розколотий психотип, а з другого — слов’янський iз його пошуком Абсолюту та Царства Нетутешнього. Відмінність лише у тому, що європеєць розкол світу сприймає по-міщанськи спокійно, компенсуючи його жадобою престижу, грошей та маскультової деградації, а у нас, крім цих чинників, ще й суто слов’янський галас та споконвічні пошуки правди, що, до речі, не так уже і погано. І тут ми знову виходимо на загальний контекст. Видатні психоаналітики XX ст., серед яких Карен Хорні, Гаррі Саллівен та Еріх Фромм, дійшли геніальної думки, що сучасна земна цивілізація тотально хвора на невроз. Причиною неврозу вважається тривога, що виникає ще у дитини при зіткненні з ворожим світом, прогресує у дорослого від неможливості досягнути гармонії із соціумом, що призводить до самотності, відірваності, відчуження, причинами яких є саме суспільство. Жодний соціум, хоч західний, хоч східний, не розвиває потенціал особистості та соціуму взагалі, а лише маніпулює ними, не даючи розвитку здібностям. Звідси усі ці галас, скиглення та бідкання про «втрачене щастя». Переживання такої драматургії може призвести або до дальшого поглиблення хвороби, або — до одужання. Хотілося б, аби це було друге.