Україноцентричний погляд на історію
У першому виході Громадського форуму «Україноцентризм — як це робиться» («День», №222, 6.12.03) дискусія звелася переважно до україноцентричного погляду на сучасність. Але не менш важливим є україноцентризм у погляді на минулі події, на історію. Це взаємопов’язано: україноцентризм стосовно історії сприяє формуванню україноцентризму в погляді на сучасність і навпаки. А обидва разом формують таке необхідне для ствердження соборної самостійної України усвідомлення своєї належності насамперед до української нації, а не до якоїсь ширшої спільноти (слов’янської, православної, «єдиноруської», колишньо-радянської тощо) і не до якоїсь вужчої (регіональної).
Зрозуміло, щодо історії ми, «прості смертні», покладаємося на фахівців-науковців. Саме вони покликані змінити донедавній стан, коли й у нашій історичній науці, й на побутовому рівні уявлень про минувщину панував аж ніяк не україноцентризм. На жаль, не завжди й не всі наші фахові історики виправдовують ці сподівання. Із проголошенням незалежності України й навіть дещо раніше, із 1988 — 1989 рр., поволі стверджується й незалежний погляд на нашу історію — й через відкриття для нас досліджень з діаспори, де такий погляд існував завжди, й через зміну підходів і пріоритетів тутешніми істориками. Але не завжди так швидко й послідовно, як хотілося б...
Наприклад, у журналі «Борисфен» №6 за 2003 р. (с. 4 — 5) від імені інформаційно-аналітичного агентства Дніпропетровського національного університету розповідається про міжнародну наукову конференцію «Формування національних і загальнолюдських цінностей в системі вищої історичної освіти», яка відбулася в Дніпропетровську. І там, поміж іншим, прозвучало, що тепер, у період «деміфологізації свого відносно недавнього минулого», «переоцінки всіх цінностей», в українських історичних дослідженнях «нерідко домінує принцип так званого регіоналізму, коли історію України радянської доби намагаються штучно виокремити із загальноісторичного процесу її функціонування в складі єдиної держави під назвою СРСР, актуалізувати та абсолютизувати регіональні особливості, трагічні сторінки. В результаті... формується однобоко негативістський підхід». Можливо, ця теза й дістала гідну відповідь на самій конференції, але в журналі, широкому читацькому загалу її було подано без заперечень та без коментарів.
Отже, нам пропонують продовжувати розглядати себе як регіон іншої держави, як то зневажливо робили правителі всіх держав, до складу яких у різні часи входила Україна (коли вся, коли по частинах). Фактично, на підставі тимчасового входження до інших держав нам відмовляють у праві на власну вітчизняну історію, звинувачуючи тих, хто хоче вивчати саме таку історію, в «регіоналізмі», тоді як дійсний регіоналізм — це намагання саму Україну поділити на регіони, прагнення замість цілісної історії України навчати історії окремих її регіонів, наголошуючи насамперед на дійсних або вигаданих відмінностях історії певного регіону від історії всієї України; таке найбільш поширено на Сході та на Півдні. Україна не чийсь «регіон», а лише єдина наша Вітчизна — і нині, і в історичній ретроспективі; будь-яке інше сприйняття Вітчизни (і в історії також), чи то «ширше» — СРСР, чи то «вужче» — кожним свого регіону, — від лукавого.
Зрозуміло, для повноцінного вивчення подій певної доби в Україні необхідно розглядати їх у контексті історичних процесів у всьому СРСР, усій Російській імперії, усій імперії Габсбургів, усій Речі Посполитій тощо. Але, по-перше, слід чітко усвідомлювати таку суто службову, допоміжну роль вивчення загальноімперських процесів, а по-друге, співвідношення з погляду обсягу, глибини та детальності вивчення повинно бути не таке, як за радянських часів, коли шкільний підручник «Історія УРСР» був уп’ятеро тонший за «Історію СРСР», а протилежне. І якщо вже вивчати історію країн, до яких колись входила Україна, то не так вибірково, як за радянських часів, не лише історію Росії. Чому, скажімо, в Дніпропетровському університеті є кафедра історії Росії, ще досі читаються курси історії Росії і навіть історії СРСР, але не приділяється такої ж уваги історії Польщі — Речі Посполитої, до якої ми теж входили дещо раніше? Чому не вивчається хоч трохи історія Австро- Угорщини, до якої хоча й входила лише частина України, але саме там перебував центр культурного життя всієї України за часів посилення утисків у Росії? Крім того, до Австро- Угорщини входило кілька братніх слов’янських народів зі схожою з нами долею.
До речі, а інші народи, що входили до Австро-Угорщини, теж, може, не мають права на власну історію? Чи повинні вивчати власну історію її колишні «регіони» Чехія, Словаччина й навіть (а може, й особливо) Угорщина? А чи має право на власну вітчизняну історію Франція, чи, може, її окреме вивчення теж є «регіоналізмом», бо вона свого часу була регіоном Римської імперії, а згодом — імперії Карла Великого?
Окрім великодержавницької ностальгії та небажання декотрих істориків відмовлятися від звичних уявлень, є, мабуть, ще одна причина того, що самостійну історію України та інших колишніх «бездержавних» народів вважають «регіоналізмом». Історична наука була започаткована в стародавні часи як історія царів, володарів, завойовників, далі плавно переросла в історію держав і лише тепер стає поволі тим, чим вона й має бути — історією народів. З погляду «історії володарів» та «історії держав», і справді є держава та є її регіони, є центральна влада в тій державі і є нижча влада, місцева, регіональна. Отже, з одного боку, держава — єдиний цілісний суб’єкт як історії, так і сучасної політики, а з другого — для центру не існує відмінності між звичайними регіонами та регіонами з інородницьким населенням (пригадаймо, як під час «параду суверенітетів» імперські «гумористи» пропонували запровадити власну валюту, крім Литви й Латвії, також у Москві, Харкові та Херсоні, а місту Митищі — вийти зі складу СРСР). Зате з погляду «історії народів», історії націй безперечним виявляється пріоритет історії України над історією більших імперій та менших регіонів, бо ж насправді не було ніколи й не могло бути «єдиної радянської» чи «єдиної австро- угорської» нації, а тим більше окремої чернігівської та волинської нації (хоча однойменні князівства колись існували).
У згаданій вище розповіді про наукову конференцію знаходимо також порівняння ситуації в період «переоцінки всіх цінностей» в Росії та в Україні: «Соціологічні дослідження, проведені останнім часом в Росії, показують, що найважливішими, знаковими подіями ХХ ст. все-таки визнаються Велика Вітчизняна війна та Жовтнева революція... Натомість в Україні... перелік найголовніших подій не є таким цілісним...» Але ж у Росії принципово відмінна від решти колишніх радянських республік ситуація! По-перше, глибина «переоцінки цінностей» у Росії на порядок нижча, бо там йдеться про «переоцінку» в рамках існуючої власної держави, тоді як у нас — про заміну нав’язуваного нам доти образу «спільної Вітчизни» дійсною Вітчизною, Україною. Тобто в нас, можна сказати, «переоцінка» за суттю, а в них — лише за формою. Теперішні мешканці Росії ставляться до історії СРСР та Російської імперії як до історії своєї теперішньої, а не своєї колишньої держави, тоді як для українців такий підхід був би не лише хибним, але й згубним. По-друге, в Росії увесь пострадянський час, а надто останніми роками, підтримування такої «спадковості» є свідомою державною політикою. Критику колишньої, хоча й тоталітарної, але «своєї» держави СРСР у Росії не вітають. Коли кілька років тому Патріарх Алексій спробував був від імені росіян покаятися перед німцями за справи часів НДР, його піддали обструкції. Спротив визнанню українського голодомору за геноцид — те ж саме. Слово «чекіст» і в сучасній Росії — хороше слово, тоді як у світі воно сприймається негативно. Коротше кажучи, на відміну від України, в Росії з «росієцентризмом» — ніяких проблем. На жаль, Росія прагне нав’язувати свій «росієцентризм» і нам, як і решті колишніх радянських республік, навіть і після досягнення нами незалежності. Точніше, не порушувати тяглості того «росієцентризму», що існував у нас за часів нашої бездержавності, всіляко підтримувати його залишки в свідомості деяких наших людей, а далі й відновити його в колишньому обсязі. А для того — ні в якому разі не допустити формування в нас україноцентризму. Лише для цього й слугує ярлик «регіоналізму».
