Українська мрія здійсненна!

Політолог В. Карасьов назвав минулі вибори «знаковими». Розвиньмо цю думку. На цих виборах перед виборцями вперше з’явився привид (ні — не комунізму) альтернативної еліти з небільшовицьким корінням. Але він швидко зник. Віковічна мрія терплячого населення України про порядних правителів (політиків) знову виявилася черговою химерою. Під скляним парламентським ковпаком знову «качають права» більшовики-самозванці (в прямому і переносному значенні).

«Правильні» ЗМІ іронізують з приводу «доброго царя», навмисно «забуваючи» феномен Франкліна Рузвельта. Фразу «пан рейтинг» вони вважають найвищою дотепністю та сарказмом. Перед нами прозорий натяк на нібито дебілізм електорату. Тим часом, у нормальних країнах рейтинг — це реальний фундамент, на який спирається цивілізований політикум. У цивілізованих країнах електоральна сила не знищується грошовими мішками. Навпаки, вона є реальною силою, яка нівелює фінансові потоки, сприяючи дифузії капіталу, зростанню внутрішнього ринку та середнього класу.

На жаль, аж ніяк не турботою про благо вітчизни продиктований різкий ривок до «парламентаризму» тих, хто нещодавно нещадно «мочив» пропорційну систему — абсолют того самого парламентаризму. Перед нами один із елементів паніки, викликаної напруженням зі «спадковим принцом» (термін С. Доренка). Якщо до жовтня 2004 з українського президента зроблять англійську королеву, то це вже дуже буде схоже на... державний переворот. Ні, 2005-го — будь ласка! Навіть потрібно! Але... «але спочатку стільці!», як говорив один «ідейний борець».

Для тих, хто не зрозумів, — відкритим текстом: «Кадри вирішують все!» Саме народ (ст. 5 Конституції України) наприкінці 2004- го має зайнятися кадровими питаннями за допомогою менеджера — новообраного Президента.

Прагнуть до начебто «парламентаризму» ті, хто узурпував (за допомогою грошей) владу в парламенті. Але гумор полягає в тому, що вони бояться одночасно й пропорційної системи та пропонують нам її аж... 2006-го. Знову більшовицьке «світле майбутнє». А до того? Сваволя! Як можна позбавляти народ Президента в обстановці анархії?! Адже хоч би яким був Президент для частини суспільства, момент його обрання є моментом єднання Західної та Східної України. Це гімн толерантності. Зрозуміло, що йдеться лише про недекоративного Президента... На жаль, автор робить невтішний висновок. Нинішня правляча еліта- банкрут заради свого політичного виживання готова навіть пожертвувати НЕЗАЛЕЖНІСТЮ України!

Однак зупинімося на нашій Конституції детальніше. Наші юристи хотіли «як краще, а вийшло, як завжди». Для кого її написано? Для якоїсь дистильованої країни, загубленої десь там у Західній Європі. Але тільки не для пострадянської «тінізованої» та «латиноамериканізованої» неньки України. Одні декларації. Автора абсолютно не хвилюють естетичні страждання юристів, мовляв, не може бути Основний закон пухлим, як інструкція. Нехай буде пухлим. Лише б не була пухлою ненька Україна... Від голодоморів. Можуть заперечити: чи не простіше ухвалити розумні закони? Відповідаю анекдотом власного витвору.

Підіймається на трибуну ВР народний депутат Петренко:

— Шановні народні депутати! Я рідний брат сержанта ДАІ Петренка, також батько шістьох дітей. Прошу проголосувати проти Податкового кодексу (кінець анекдоту).

Одномоментний великомасштабний цивілізований євроремонт держмашини (ліквідація абсурдизмів), кращий за блеф під назвою «реформи». Набрати у Верховній Раді 300 голосів — проблема, і все ж на читача чекає щасливий кінець. Автору не дано складати конституційні тексти, а тому почнемо вишукувати абсурдизми в тому тексті, який існує.

Чому президентські вибори раз на п’ять років, а парламентські — раз на чотири? Навіть у Росії президентство триває чотири роки. Вибори — це свято демократії. Єдина для народу можливість «будувати» владу (весь інший час — навпаки). Практика показала — українцям для офіційної передвиборної кампанії досить півмісяця. Бо скільки не тужаться політтехнологи та «правильні» ЗМІ, народ голосує з точністю до навпаки. А неофіційна передвиборна боротьба у нас і так безперервна. У бідних країнах населення звичайно заполітизоване. На те й щука (електорат), щоб карась (влада) не дрімав. Тому за перехідного періоду найоптимальніша «мережа» — три роки.

За умов України не «мажоритарники», а лише Рада регіонів може вирішувати свої проблеми (але ніяких інших повноважень: зовнішня політика і подібне). Так, для німця мажоритарна система — не смерть. Але для злиденної України — це рудимент радянської доби, вотчина адмінресурсу, кланів і «ескадронів смерті» з відкріплювальними талонами. Автор прогнозує: пропорційну систему знову саботуватимуть. Україні потрібні прості та зрозумілі схеми. Синхронність парламентських і президентських термінів.

Український Рузвельт (назвемо його лідер Р.) — це той, хто дотримується «Кредо Квасневського». Отже, Президент Р. може правити без перевиборів цілих дев’ять років — три терміни. Але... Для цього на парламентських виборах, через кожні три роки, повинні перемагати пропрезидентські партії. У разі парламентської поразки відразу ж призначаються президентські перевибори.

При такій схемі гармонію зв’язки «Президент — парламент» забезпечено. За три роки можна зробити те, що не робиться за чотири, якщо... Якщо парламентський регламент ввести до... тексту Конституції. «Депутат, якого записано в списку під №2 партії-переможниці стає спікером парламенту» (лідер списку, мабуть, претендуватиме на більш вагому посаду). Престижні парламентські комітети — опозиції. Ніяких тобі «спікеріад» та подібного. «Перебіжчиків» можна позбутися так: «Депутат, який вирішив поміняти свою партійну належність, позбавляється мандата й замінюється наступним згідно зі списком». Мало того, корупційної аури можна позбутися ще й за допомогою «української пропорційної системи». Уявіть собі фракцію зі 100 депутатів. Якусь ухвалу, припустімо, приймають у 51 голос, а лідер фракції віддає Голові ВР документ для реєстрації в... 100 голосів. І все!

Нинішні парламентарії назвуть таку схему абсурдом. І це зрозуміло: вони звикли бути «вільними митцями», втомленими (а точніше — розбещеними) парламентським сонцем. Але справжнісінький абсурд — це нинішній стан справ, коли київські дядьки та грошові мішки піклуються про парламентську більшість, у той час як це є виключно прерогативою українського народу. Стаття 5 Конституції України: «... єдиним джерелом влади є народ». При такій схемі навіть перевага в один голос — є СТІЙКОЮ більшістю. Фракція — або за Президента, або за олігархів...

Слабкий лідер лавірує між «силами речей». Сильний сам є СИЛОЮ (передусім моральною), здатною поміняти правила гри. Так що ж ВІН зробить? Передусім зрозуміє, що круто змінити патову для України ситуацію можна лише поставивши на карту власну політичну долю.

Далі проаналізує дві позапарламентські конституційні спроби в Україні і в Росії. Обидві — негативні! В Україні — нуль. Неімплементація. У Росії — кров. У чому причина? А в тому, що референдуми проводилися набагато пізніше за президентські вибори. Висновок — обидва заходи потрібно було поєднати.

І ось у передвиборній промові кандидат на посаду Президента Р. заявляє: «Вважайте момент мого обрання моментом прийняття модернізованої Конституції!» Але як це легітимізувати? Не буде «всенародного обговорення», а буде жорстка критика з боку опонентів під час теледебатів...

Отже, Р. перемагає, а отже, проходить і лобійована ним Конституція. Ну й що, скажуть скептики? Знову буде неімплементація в парламенті. «Ні» — в Конституційному Суді. Протест генпрокурора і подібне. Але «родзинка» в тому, що у Р. є можливість ВІДМОВИТИСЯ від ІНАВГУРАЦІЇ. Це те, чого НІКОЛИ не БУЛО! Вмить вищеперелічені структури стають політичними банкрутами. Рейтинг Президента Р. зашкалює! Ще б пак! Ореол мученика та героя! Шлях до Конституційної асамблеї відкрито!

А проте хай сам читач додумує щасливий кінець, а тим більше — УКРАЇНСЬКУ МРІЮ! Якщо чесно — автор не має про неї ні найменшого уявлення. Але, як сказав Козьма Прутков: «Якщо хочеш бути щасливим — будь ним!»