Українці — вічні невдахи?
Відгук на замітку Леоніда Іваненка «Чому «українськість» непрестижна?» («День» від 16.11.99)
Нещодавно, зустрівши знайому киянку, я був приголомшений її зізнанням: син-шестикласник звернувся до неї з проханням не розмовляти з ним у школі українською, бо... соромно перед друзями. Це й мене шокувало: цілком патріотична родина (а головне — школа ж українська!) — і ось такий результат... Виходить, даремно ми радіємо з того приводу, що вже близько 90% юних киян навчається в українських школах? Може, саме оці «липові» 90% і є найкращою гарантією домінування в столиці мови сусідньої держави? Бо при такому фарисейському «відродженні» перекуються на росіян навіть ті дітлахи, яких у родині встигли виховати як українців.
Різко контрастує з усім цим спогад часів моєї юності. Учився тоді з нами українець родом із Грузії Юрко Череватюк. Усе його дитинство пройшло в цьому благословенному краї. Учився він там у російській школі разом з греками, вірменами та курдами, але мав безмежну любов до всього грузинського. Отже, не все залежить від шкільного виховання. Учили ж Юрка в школі любові до Радянського Союзу і до російської мови, а він понад усе любив Грузію! Очевидно, «шкільний фактор» хоч і є важливим, але не єдиним при формуванні мовної орієнтації учня. У тій же Грузії майже кожен представник титульного етносу є самовідданим «солдатом нації». Йдеться не про войовничість, а про своєрідну психологію, готовність взяти на себе відповідальність за долю народу, країни. Скажете: навіщо ці розмови, коли ми все одно не такі? Знаю, що не такі. Але ж і грузини не завжди були «такими»... Стримана тональність найпопулярнішої пісні «Суліко» якраз і підтверджує, що грузини в минулому столітті (коли з'явилася на світ ця пісня) про свої національні проблеми боялися говорити відкрито.
Двісті років тому й литовці були іншими: вони досить «успішно» полонізувалися навіть після розпаду польської держави все через ту ж непрестижність своєї мови та престижність мови свого південно-західного сусіда, колишнього «старшого брата». Тепер і грузинам, і литовцям ми щиро заздримо. У чому ж річ? А в тому, що кожна з цих націй на якомусь етапі змогла сконцентрувати свої зусилля й утворити певну «критичну масу» людей, яка й сформувала її «престижне» ядро.
Щодо українців, то політика Росії була витонченою та надзвичайно послідовною. Задум «стратегів» русифікації полягав не в тому, щоб заборонити все українське (все одно це було б нереально), а в тому, щоб відвести українцям певну «примітивну» культурну нішу. Росія знищила або переманила на свій бік нашу еліту, і ми стали «нацією без лордів». От і тягнуться наші проблеми ще з тих часів. Закон про «перехід кількості в якість», певно, усі знають... А найгірше те, що українці з цим змирилися, і ми навіть рідко проявляємо чітко усвідомлене прагнення вирватися з цього зачарованого кола.
1928 року кримські українці підготували записку до Кримського ЦВК, де зазначали (цитую мовою оригіналу): «Украинцам г. Симферополя удалось добиться в марте месяце 1926 г. разрешения на открытие украинского клуба, который до сего времени влачит жалкое существование, так как находится не в ведении Политпросвета. Работа проводится по вечерам в маленьких двух комнатках площадью в 18 и 35 кв. метров, в то время как клубы других, значительно меньших количеством, национальностей имеют отдельные помещения и включены в бюджет Политпросвета».
А от про що говорить наша сучасниця, директор Державного центру української культури на Кубані, Ганна Гніденко вже 1999 року: «На жаль, порівняно з іншими національними центрами (російським, адигейським, вірменським, грецьким і козачим) наш український — найбідніший. Немає навіть касетного магнітофона та відеотехніки, телевізора. Усі інші центри забезпечені фінансовою, матеріальною та моральною підтримкою через різні державні установи своїх країн або з боку діаспори». («Високий замок», 22.09.99) Між цими подіями пролягає відстань у понад сім десятиліть, але українські проблеми лишаються незмінними: ми вічні невдахи, аутсайдери, завжди пасемо задніх...
До речі, більш активні нації свої проблеми розв'язують інакше, тримаючи «планку» високо. Скажімо, коли два роки тому почали тісніше згуртовуватися представники вірменських громад Криму, то вони зібралися не будь-де, а саме в приміщенні престижного в Сімферополі космічного ліцею. В урочистій обстановці представники фонду «Відродження» вручили їм сучасне обладнання для п'яти вірменських недільних шкіл та центру етносоціальних досліджень. Ніби й небагато вірменів на півострові, але вони вже збираються видавати підручники та збірку «Вірменські пам'ятники Криму». Про щось подібне українці півострова лише мріють...
Чому лише мріють? Напевне, тому, що не розуміють важливості постійного самоутвердження як національної спільноти в очах сусідів, та й у своїх також. Українці традиційно утверджуються кожен сам по собі. Індивідуально, а не як член спільноти. А національне відродження за «совковою» звичкою перекладають на плечі вищих інстанцій, у даному випадку — української держави. Але держава не може бути набагато кращою, ніж народ, вона є лише його віддзеркаленням...
Два роки тому просвітяни столиці пропонували передбачити створення галузевих словників-мінімумів для кондукторів, міліціонерів, продавців. Але ж ми вже переконалися, що механічні знання мови проблеми не вирішують. На першому місці повинна бути престижність мови! Ситуація в Києві докорінним чином змінилася б, якби заговорили українською для початку хоча б ті, хто вже нею володіє добре. От хоча б школярі. Адже вони поки мову пам'ятають? Та вони навчили б говорити українською і продавців, і контролерів, і міліціонерів! І ніякі словники-мінімуми не потрібні.
Ні, не словники привчили Юрка Череватюка любити грузинську, а самі грузини, які своєю щирістю, сердечністю, гостинністю створили своєрідну ауру Грузії, в полоні якої хочеться бути весь час.
