Усе добре — і надовго!
Поточний тиждень — постсвятковий. Попри це, львів’яни зберегли святковий настрій, і, очевидно, не на один день, бо про погане майже не говорять. Натомість розповідають про здобутки, цікаві (ще й які цікаві!) хобі, з приємністю згадують новий рік, Різдво, коляду... Тобто цілком позитивно налаштовані. Отож нашу традиційну рубрику «Що хорошого? що поганого?» в інтерпретації львів’ян цілком можна було б перейменувати на «Все добре — і надовго!».
Галина ВДОВИЧЕНКО, журналістка, письменниця:
— З доброго те, що суспільство реагує на подразнення як живий організм — люди за потреби об’єднуються в певні групи, висловлюють свою думку, захищають свої інтереси, і все засвідчує, що у нас формується громадянське суспільство. І це дуже добре. Я переконана, що самі люди, а не політики з часом будуть впливати на суспільство. Щодо мене особисто, то я кілька днів тому вигадала собі нове захоплення — фотопортрети книжок в інтер’єрі. Навіть виставила свої експерименти на Фейсбуці — назвала цей альбом «Книжки та рукавички». Зробила вже тридцять фотопортретів. Серед них книжки Жадана, Марека Краєвського, Андрія Содомори, Ілька Лемка, Петра Яценка, Ірен Роздобудько... Й свої книжки пофотографувала. Даю якусь промовисту цитату з книжки. Обов’язково вказую автора, видавництво, художника. Цікаво і мені, і людям, бо бачу, як на мою сторінку в інтернеті заходять — оцінюють, обговорюють. Зрештою, якби й не було б відгуків, — не має значення, бо мені самій це дуже цікаво. Сьогодні, наприклад, піду додому до Галі Пагутяк, і абсолютно точно вже знаю, як, з якими атрибутами, в якій кімнаті в її помешканні фотографуватиму. Щодо поганого особисто в мене, так це постійний брак часу. Хоча, можливо, просто не вмію оптимально організувати свій часовий простір для того, щоби робити все, що я хочу. Мені надзвичайно подобаються люди, які це вміють, стараюся вчитися у них цьому. А щодо загального поганого, так це апатія в людей, це проявляється всюди — у моїх сусідів, у розмовах у маршрутках. Люди проблемні й сумні: когось примушують продавати бізнес, хтось втратив роботу й не може влаштуватися на нову, хтось назавжди збирається виїжджати з України. Тобто я бачу, що рівень впевненості, оптимізму — дуже низький. І з сумом це констатую...
Галина ІВАСЮК, невропатолог, сестра легендарного композитора Володимира Івасюка:
— Із поганого те, що відходить у засвіти близьке оточення Володі — кілька днів тому помер хірург і знаний на Буковині художник Олександр Луценко-Бабан. Він учився разом із братом у медінституті, вони товаришували, разом їздили відпочивати. Вічная пам’ять... А із доброго те, що всі останні дні — це гарні, милі свята і, безумовно, колядники. Ми провели всі празники з родиною — дітьми та внуками. Мали також можливість побачитися з друзями, яких любимо й шануємо. Це дуже приємно — хай і на гіркому соціальному тлі...
Любов КИЯНОВСЬКА, професор Львівської національної музичної академії ім. Лисенка:
— У Львові відбулося дуже багато Різдвяних і новорічних концертів. І з тих, на яких ми були, насправді прекрасним був концерт «Ми йдемо у Віфлеєм», де була представлена Різдвяна музика різних епох і народів. Концерт організований A cappella Leopolis і оркестром капели «Трембіта», яким диригувала Людмила Капустіна, а режисером і автором проекту виступив Роман Стельмащук. Це висококласний мистецький проект, який зібрав багато слухачів і викликав дуже добру реакцію. Прекрасною новиною для мене є й те, що Львівська музична академія зробила великий крок вперед у науковому розвитку, і в міністерстві нам затвердили відкриття докторантури. Отже, зможемо готувати кадри найвищого наукового рівня — докторів наук, і, очевидно не за горами відкриття докторської ради, якщо робота піде успішно. Що ще доброго? Як член докторської ради Одеської музичної академії імені Нєжданової я була там на захисті дисертацій. Добре попрацювала. Це завжди приємно. Та й узагалі, одеська атмосфера (культурна та інтелектуальна) завжди на мене впливає дуже позитивно. Серед негативних вражень хочу виділити надзвичайно тривожні повідомлення з Москви, де невідомо чому переслідується все українське, і робиться це надзвичайно жорстоко та агресивно. Такі ж процеси, на жаль, спостерігаємо і в самій Україні, коли послідовно і плановано закриваються українські школи і підрізаються будь-які національні й культурні ініціативи. Це справді дуже страшно.
Ігор ГЕРИЧ, доктор медичних наук, професор, хірург:
— Я великий оптиміст, і поганого в мене ніколи нічого не буває. Радше тривожуся через розвиток подій у державі. Але я точно знаю, що все буде гаразд — хай не завтра, хай не через півроку. Серед хорошого те, що є багато людей, які мають правильне мислення — це значна частина представників культурального, політологічного (не політичного) середовища та аналітиків, які тверезо оцінюють ситуацію, бачать правильні кроки, які треба робити в державі. Ще з хорошого те, що вийшла моя книжка, яка стосується антибіотикотерапії в хірургії, має хороші відгуки, хорошу аудиторію по цілій Україні. Зараз готуємо ще одне видання з антибіотико терапії, вона вже готова до друку. Завершуємо ще одну дуже цікаву книжку. Такого видання не було в Україні років, напевно, тридцять, і стосується воно епонімічних (за авторами) симптомів у хірургії. Це достатньо копітка робота, яка вже триває третій рік, але невдовзі буде точно завершена — маємо останню читку. Також закінчую книжку до 80-річчя мого батька, на жаль, покійного, — «100 випадків з практики мого батька». Знайшов собі нове хобі — це робота по українській вікіпедії. Уже підготував близько двохсот статей (і не тільки про лікарів) і займаюся цим із величезним задоволенням. Так, авторства у вікіпедії немає — мені важливо, що проект скерований на суспільство.
Оксана КОЗИНКЕВИЧ, керівник відділу Львівської галереї мистецтв, директор Палацу Потоцьких:
— Говорю без пафосу: я щаслива, що ми вже двадцять років незалежні. Направду щаслива, і не хотіла би жити в жодній країні, крім України. Звичайно, погано, коли на вулиці мокро, вода не стікає, лід, сміття — але все це дрібниці! І рано чи пізно закінчиться! Мене дуже тішить шестирічна онука, яка читає Велику енциклопедію Оксфорда, а потім розповідає мені якісь неймовірні речі, про які я часом навіть і не знаю! Я щаслива, що моя молодша дочка недавно захистилася — стала кандидатом медичних наук. А ще я щаслива з того, що подорослішала: не так гостро сприймаю плітки, прикрощі, ревнощі. Постійно повторюю собі східну мудрість: на галопуючого коня мухи не сідають. От я і галопую — у своїх справах. Думаю, невдовзі подивую львів’ян (і не тільки) тими проектами, які зараз готую з друзями та однодумцями. Це буде пов’язано і з Палацом Потоцьких, і з Підгорецьким замком. Обов’язково розіб’ю сад біля Палацу Потоцьких... Звісно, журюся, що в музеях львівської галереї течуть дахи, піднімається по стінах вода, яка тягнеться з фундаментів, падає ліпнина, що в музеях холодно... Але і це з часом буде вирішено. Життя прекрасне.
