«А вам не холодно?»

Україна, звісно, не Єгипет. У нас, окрім найродючіших грунтів, ще є й зима, морози, сніг... Словом, на одязі, як єгиптяни, не зекономиш. Хоч би як хотів!

Хоча один наш земляк — Красуленко Микола Адамович, колишній в’язень фашистського концтабору, колишній шахтар, а нині 77-річний пенсіонер — усе ж примудрився і взимку обходитися без шапки, валянків і кожухів, без дров і вугілля. Каже, сміючись, морозного ранку: «спасибі» Гітлеру, загартував так, що й нині добре почуваюся.

— А при комуністах теж так легко одягалися?

— Так. Пригадую, йду площею, а там біля райкому перший секретар з головою райвиконкому в кожухах. Кричать: «Ти що, не можеш одягнутися, позориш радянський спосіб життя». А я їм: «З 1941-го не можу, то ті не давали, тепер — ви...»

Микола Адамович дисидентствував завжди, такий уже характер у чоловіка. Пригадується, зовсім нещодавно в районному будинку культури на зустрічі з кандидатами в народні депутати взяв слово та почав розповідати про «досягнення» комуністичної доби, то одна палка патріотка полізла стягувати оратора з трибуни.

Він-то повівся по-джентльменськи, але й сьогодні йому болить, що ніхто з присутніх у залі не заступився. Від морозу — не холодно, а від людської байдужості — пече й посьогодні.

— Вам що, справді не холодно? — запитують люди.

— Та коли було оце за 20, то прийшлося одягнути піджачка, — сміється Микола Адамович.

— Але ж у такому віці в отакому одязі можна й застудитися?

— Ні. А якщо і вхопить лисий дідько, то у мене свій метод. П’ю гарячий чай з трав. На ніч одягну ватні штани та куфайку — і під ковдру з головою. Вранці — увесь мокрий і здоровий.

— А пічку натопити, ноги попарити, 100 грамів?..

— То зайве! Алкоголю я за все життя тільки й випив п’ять грамів у Німеччині, то було дуже зле...

Сьогодні Микола Адамович живе своїм звичним життям. Телевізор не дивиться (очі болять), з газет читає ті, «які не брешуть». Має город, з якого й живе. Отримує від українського уряду пенсію, а на отриману від німецького уряду компенсацію придбав нову хату, каже, «буржуазну». Звичайно допомагає рідним, не забуває по можливості і малоімущих, бо, з огляду на пережите, твердо впевнений, що головне в житті — справедливість, робота і відпочинок.

Так і живе. А що вирізняється серед інших — так ми ж усі різні. Чого його дивуватися? Головне, щоб не заважати іншим. А Адамович і не заважає.