Від півночі до півдня

Говорячи про День Державного Прапора України, варто згадати тих людей, які не на словах, а на ділі цей його почесний статус утверджують. Колись був здивований, що громадянин провінційного Щорса (Чернігівська область) Павло Семененко щодня встановлює на своїй садибі синьо-жовтий прапор. Здавалося б, давно вже нема потреби відстоювати синьо-жовте знамено, під яким боролися за незалежність петлюрівці, герої Холодного Яру, Медвинської та інших повстанських республік, пізніше — вояки УПА, а вже зовсім недавно, на нашій пам’яті, активісти Народного Руху України. Адже тепер він майорить над кожною державною установою. Проте Павло Дмитрович відчуває потребу мати цей символ свободи й у себе на обійсті. Чим пояснити такий сентимент? Мабуть, тим, що Павло Дмитрович був першим рухівцем Щорса. Тоді за прапор його «цькували» по повній програмі, дехто навіть закликав: «Треба повісити цього навіженого Семененка поряд з Чорноволом!». Із їхньою родиною тоді ніхто не контактував, зате сама родина була маленьким українським острівцем серед розбурханого «прокомуністичного» моря. Донька Олена, хвора на цукровий діабет, вирішила не стояти осторонь боротьби, а, щоб підтримати батька, сама стала рухівкою. Тоді за Павла Дмитровича заступилася білоруська письменниця Лідія Вакуловська. Її дитинство минуло в Щорсі, про Семененка вона чула від знайомих. Письменниця мала загострене почуття справедливості, тому вирішила написати листа першому секретарю Щорського райкому партії Петрові Шаповалу: «В Щорсе исключают из партии Павла Семененко, единственного здесь руховца, обливают его грязью в районной газете. Что же он натворил ужасного? Убил кого-то? Ограбил, взятки брал, к террору призывал? Приехал со сьезда Руха в Киеве, высказывал какие-то вольнолюбивые мысли. И по одному этому руховцу ударили из всех дальнобойных аппаратных орудий...»

Так, Семененко, справді був комуністом. Багато в чому він нагадував головного героя фільму Юлія Райзмана «Комуніст», зіграного чудовим актором Євгеном Урбанським. Безперечно, була й така категорія людей в КПРС — хай і нечисельна. Такі комуністи були незручними передусім для начальства. Розповідають, що якось Павло Дмитрович запротестував, коли якісне вугілля хотіли залишити для опалення райкому, а гірше віддати для опалення дитячих садків. Принциповий комуніст вважав, що краще зробити навпаки. Це дратувало щорських партійних функціонерів, бо вони кіно з життям ніколи не плутали. Наївний романтик Семененко їм дуже заважав. Добре, якби йшлося тільки про вугілля. А то ж пропонував під час обміну партійних квитків виключити з партії п’яниць і аморальних типів! Кому ж таке могло сподобатись?

Може, тому й вирішив Павло Дмитрович підтримати Рух 1990 року. Бо побачив у ньому реальний шанс оновлення країни...

Відтоді минуло понад два десятиліття, багато людей розчарувалося в незалежності. Може, й більшою мірою, ніж свого часу Семененко в КПРС. А ось сам Павло Дмитрович досі вірить в Україну. Родичі кажуть, що найдорожчим для нього святом є не Новий рік, Різдво чи Великдень, а саме День Незалежності. Вірить старий рухівець у силу свого народу, мріє про утворення, зміцнення і постійне зростання кількості територіальних громад. Навіть зараз не падає духом, каже, що й українську мову збережемо, — й не такі часи вона переживала... В міру своїх сил працює з молоддю, для чого написав досить цікаву «Пам’ятку українцю». Там є такі слова: «За суверенне існування України, за її самобутній розвиток, чистоту і силу ти відповідаєш перед собою, перед своїми нащадками, перед самим Богом! Тому оберігай, дбайливо використовуй її землю, надра, воду, рослинність, тваринний світ, історію, мову, культуру, духовність! Поважай людей інших національностей та їхні Вітчизни!».

Найшанованіша газета в родині Павла Дмитровича — «День», адже саме вона найбільше переймається творенням громадянського суспільства. Семененкам імпонує її відвертість, діалогічність, глибинне розуміння процесів націєтворення, патріотизм.

Щорський район Чернігівської області є одним із найпівнічніших в Україні, він межує з Брянською областю Росії. І містечко Щорс є досить зросійщеним, — гадаю, не менш як на 80%. Решта 20% — хирлявий суржик... Тому таке ставлення до національного прапора з боку колишнього комуніста-романтика викликає подив і захоплення.

ПРИЄМНЕ ВІДКРИТТЯ В МІСТЕЧКУ СТАРИЙ КРИМ

Ще рік тому я сумнівався б, що таке ж трепетне ставлення до України можна побачити й на крайньому півдні України — в АРК. Виявляється, помилявся. Досить приємне відкриття чекало на мене в містечку Старий Крим.

Там Державний Прапор високо майорить над садибою Олексія та Людмили Супрунів. Його видно здалеку, тому всі місцеві жителі знають: тут живуть українці. Сусіди ставляться до такого демонстративного патріотизму з розумінням і ніколи не вимагають «разговаривать на человеческом языке». Хоча, здавалося б, привести двох диваків до «спільного кримського знаменника» зовсім неважко. Досвід асиміляторства в кримчан багатий, хто вагається — того, зазвичай, легко русифікують. До того ж в Олексія тільки й є україномовної освіти, що чотири класи початкової сільської школи на рідній Харківщині. Далі вже все було російською — середня школа, ПТУ, завод імені Малишева, служба в Збройних силах, «мореходка» і багато років ходіння морями-океанами... Дружина, взагалі, «паспортна» росіянка з Сибіру, народилася в Нововаршавському районі Омської області. Української не вивчала, хіба що вряди-годи чула від бабусі. Бо по батькові вона таки Степаненко, а по матері — Горбатюк. Ото і вся наука, бо держава російська, яку своєю працею збагачували вивезені ще за Столипіна переселенці, зовсім не переймалася збереженням української ідентичності всяких там «хохлів»-малоросів. Але ж — ні, вперто розмовляють Супруни українською, передплачують єдину україномовну газету в АРК «Кримська світлиця», а окрім синьо-жовтого прапора на високій щоглі, садиба має й інші ознаки українства. Скажімо, металеві ворота прикрашає великий залізний тризуб, якір (данина морському минулому Олексія Михайловича) і дві схрещені шаблі. Хоч дітей на екскурсію вози! А й справді, не зашкодило б юним жителям Києва, Львова, Черкас, а тим паче — Дніпропетровська, Луганська, Донецька — повчитися патріотизму в кримчанина із слобожанським корінням. Якось запитав Супруна: якщо він так любить все українське, то чому ж не поселився на Волині? Або на Поділлі? Або десь на Прикарпатті? Бо в Криму за кожен подих рідним повітрям, за кожне слово рідною мовою треба боротися. Олексій Михайлович здивовано скинув бровами: «Із географією в мене проблем ніколи не було. Знаю, що Крим — це Україна. То чому ж я на рідній землі повинен поводитися, як заєць? У мене настанови інші: там, де ми з дружиною, — там і є справжня Україна! У мене й батько таким був... Через багато років після його смерті я дійшов висновку, що це саме він і такі, як він, зухвальці організували на Богодухівщині два селянські повстання 1932 року, під час Голодомору. В інших селах району не було лідерів, то й повстань не було. Батько не боявся, справжнім козаком був, а я чим гірший?».

Отже, попри все, і на півночі, й на півдні України є кому вшанувати Державний Прапор. Можна й без чиновників обійтися, бо подібні герої в нас, видно, ніколи не переведуться. Опосередковано, самим фактом свого існування, ці «білі ворони» й «винятки із загального правила» засвідчують неабияку життєву силу української ідеї.

Фото надані автором