Він називав себе людиною «технічною». Але — з музичним ухилом
Батьків треба любити так, як ти
можеш, як розумієш, як відчуваєш. Рецептів немає.
Треба за все дякувати Богові.
І за любов до батьків.
Мій батько, Павло Єліферович Симонишин, народився в липні 1912 року, тобто цього року йому б виповнилося 100 років. Народився він на Вінниччині, в родині селянина. Рано залишився без матері, ростила його мачуха. До 15 років жив у селі, а потім виїхав до Києва. Коли вчився у школі, навчився грати на трубі, отримав початкові знання музичної грамоти. І, приїхавши до Києва, продовжив свою музичну освіту.
Взагалі хочу зазначити, що мій батько був досить цікавою людиною. Він був музикантом, а це зовсім інше емоційне тло життя. Нехай він не досяг якихось високих звань на цьому терені, але те, що він жив у світі гармонії звуків музики, мабуть, давало певну спрямованість відчуттів, сприйняття світу і людей. Через життєві обставини, матеріальні труднощі він не міг здобути тієї освіти, про яку мріяв. І все своє життя обтяжувався тим, що не мав можливості вчитися, не зміг проявити своїх здібностей, використати від природи даний йому потенціал. Часто він з гіркотою говорив: «Ех, якби я зміг вчитися, я б вивчився і досяг би багато чого. Можливо, був би вченим, професором або іншою видатною людиною». Я бачила, що ці думки приходили до нього дуже часто, точніше, вони були з ним усе життя, він дуже комплексував через це, хоча й не показував цього. Мені здається, що він навіть і собі не завжди в цьому зізнавався.
Коли я закінчувала школу, батько мені говорив немов у напуття: «Вчися, це найголовніше, щоб почуватися повноцінною людиною. Вчися, аби поважала себе і тебе поважали. Вчися обов’язково, не дивлячись ні на що. І як би важко це не було». І я цьому слідувала, мені ці слова були потрібні у житті. Я розуміла, що це напуття має для мене особливий сенс — заповнити прогалину в його освіті, що не відбулася.
Батько взагалі ж бо хоча і жив у сім’ї, але був якось сам по собі, існував у якійсь своїй ніші, у яку не завжди і не всіх впускав. Мав свою думку, хоча й не завжди її висловлював, але з його реакції і поведінки було зрозуміло, що це так.
І ще в моєму батькові найосновнішим було природжене відчуття відповідальності. Я бачила в ньому приклад вірності обов’язку, сім’ї, дітям, постійній праці для своєї родини. І це повинно було бути присутнім у його житті за будь-яких обставин.
Особливо мені хочеться сказати, що у мого батька були «золоті руки», якийсь незвичайний талант, уміння, майстерність. Він міг зробити абсолютно все. Не було такого, аби він не міг зробити або у нього щось не виходило. І все з великою майстерністю, все якісно, не кустарно. Робив він усе повільно, копітко, старанно і дуже акуратно. Це викликало захоплення і надзвичайно велику пошану. До того ж знімало дуже багато проблем у сім’ї. Все, що він робив з таким умінням і любов’ю, було дуже потрібним, необхідним, особливо у післявоєнні роки, коли мало було можливостей. Він називав себе людиною «технічною» за своїми здібностями знатися на техніці й уміти технічно зрозуміти будь-яку проблему. Але — з музичним нахилом, з часткою гумору, віддаючи данину своїй музичності.
Був мій батько дуже чесною людиною. Немає жодного випадку в житті, який міг би дати привід засумніватися в цьому. У важкі роки війни, у ще важчі післявоєнні роки, коли доводилося харчуватися просто чим Бог пошле і за картками зокрема, не завжди їли не те що досхочу, а просто жили упроголодь. У сім’ї було вже четверо осіб, вже була маленька сестричка, 1945 року народження, а діти за картками отримували дуже мало. Але жили все одно дуже чесно, хоча й бідно. Все, що батько робив, було побудовано на абсолютно чистих моральних принципах, ніколи нікому не робив навіть щонайменшої підлоти, нечесності. Батько мій ніколи нікому не заподіяв жодного зла, шкоди, пов’язаних зі стражданнями, болем. Не образив, не засудив. У житті йому доводилося часто стикатися з різними негідниками, від яких він страждав і які йому заподіювали досить неприємностей і навіть зла. Але сам ніколи не платив цією монетою нікому. Він умів дружити, друзів у нього багато було і дуже порядних, добрих, чесних і готових завжди прийти на допомогу. Таких випадків у житті було безліч. Мені ж він дуже часто повторював, немовби навчаючи мене, що потрібно жити праведно, ніколи не робити такого, аби була невдоволеність собою, розкаяння в чомусь, тривоги, що вже нічого не можна виправити. Потрібно прагнути жити так, аби спати спокійно, аби не мучили страхи, що совість нечиста і може бути покарання за твої дії і вчинки. Я це сприймала як головну вказівку, як мені потрібно жити, як чинити за певних обставин і що робити, аби жити по совісті. Я йому за цю науку завжди була і буду вдячна.
Під час війни він разом із заводом, на якому став працювати перед війною і досяг високих розрядів як фахівець через своє уміння знатися на техніці, займався ремонтом танків, що приходили просто з фронту. Завод евакуювався у місто Саратов, там же жили і ми з мамою. Батька не бачили тижнями. Із заводу він майже не виходив, час був гарячий. Говорив, що цілодобово працювали, дві години поспить під батареєю на фуфайці і знову за ремонт танків. Їжу їм привозили просто в цех. Згадував цей час як найважчий, але радів, що таким чином допомагає фронту, допомагає наблизити перемогу над страшним і жорстоким ворогом. Отримав медаль у ті воєнні роки «За победу над Германией. Наше дело правое — мы победили». Він дуже пишався цією скромною нагородою. Говорив, що і його маленька частинка душі, його старання і праця принесли таку довгождану Перемогу для країни, для людей.
Я теж пишаюся своїм батьком. Йому випала нелегка доля, важке життя зі всіма радощами і бідами, які даються кожній людині, просто різною мірою і в різний час. Спасибі моїм батькам за все те, чому вони мене навчили. Вічна їм Пам’ять.
