Вогник, що кличе на гостину до Галини Марчук

Якщо їхати автомобілем з Києва на захід, ви неодмінно, минувши Житомир, натрапите на село із симпатичною назвою Буки. Розташоване в глушині Полісся, воно лежить на лівому березі мальовничого Тетерева; на правому починаються прекрасні мішані ліси з двохсотлітніми дубами, корабельними соснами, кленові гаї. Тут у сім’ї спадкових і невтомних землеробів народилася Галина Олександрівна Марчук. Тут в один і той самий день померли її мама і тато, тут вона і зараз проводить літо із сім’єю, обробляючи батьківський город. Тут їй судилося поєднати математику і лірику. Поезія природи і сільського напівпатріархального буття, поезія душі знайшли своє втілення у її діяльності і житті.

З рідного села Галина Марчук, отримавши атестат зрілості і золоту медаль, подалася до Москви і одразу ж вступила до університету ім. М. В. Ломоносова на механіко-математичний факультет, де викладали знані в країні і світі математики. Здобувши ѓрунтовні знання, приїхала до Києва. Завод «Квант», Інститут кібернетики, ліцей — ось основні її життєві станції.

«Програміст від Бога», — сказав академік І. М.Коваленко, представляючи своєму колективу в Інституті кібернетики АН УРСР Галину Олександрівну. «Учитель від Бога», — кажуть у ліцеї, де вже 17 років працює викладачем математики. Саме в цей час вона отримала з рук Святійшого Патріарха Філарета Орден Святого Рівноапостольного князя Володимира ІІІ ступеня. «Письменник від Бога», — хочеться сказати про її літературний хист.

Уміння мислити творчо, аналітично, математично точно й образно властиве їй з дитинства. Але вона не насмілювалась виходити на люди зі своїми творами. І лише у зрілому віці відчула: те, що накопичилось у свідомості, в душі, треба віддати людям. Написом на одній подарованій книзі вона щиро зізнається: «Не судіть строго моє писательство: так хочеться поговорити зі світом!».

Дебютувала Галина Марчук у видавництві «Ярославів вал» 2010 року книжкою «Борозною любові». Хоча роман охоплює події від тридцятих років минулого століття до наших днів, він не є епопеєю. Автор намагається провести своїх героїв через найбільш суттєві періоди нашої історії — Голодомор, сталінські репресії, Другу світову війну, Чорнобильську катастрофу, Афганську авантюру. Своє завдання вона вбачає не в тому, щоб зобразити широкомасштабну картину тих подій, а відтворити через окремі епізоди їхню жахливу сутність, їх вплив на світогляд, поведінку, потребу вижити і залишитися собою відповідно до українського уявлення про добро і зло. Хай це нагадує нанизування на канву оповіді окремих епізодів, у які потрапляють герої роману, але читач, особливо молодий, бачить штрихи до епохи, через які пройшли попередні покоління. Може, десь відчувається поспішність, викликана стислістю викладу, але клубок у горлі і сльози на очах говорять самі за себе. Так щиро, тонко, точно і просто говорити про життя не кожному до снаги. Це треба все пропустити через серце і розум, безсонні ночі осмислення і написання. Інколи можна здивуватися, звідки у математика, який працює з теоремами і формулами, беруться оригінальні художні образи, стилістичне і лінгвістичне багатство, ліризм вираження думки, динамічне розкриття суті того чи іншого епізоду або події.

Ось лише невеликий епізод із життя. Дочка авторки, яка, до речі, за фахом — успішний математик, знаючи про Голодомор, восени запитує: «Мамо, а нам до весни картоплі вистачить?» Чи не в цьому проявляється нововиниклий ген української нації?

І проявів таких перлин причинного зв’язку минулого і сьогодення багато, бо автор дивиться на минуле нинішніми реаліями і відзначає, що ми не завжди є сумлінними учнями історії і долі свого народу.

Після численних педагогічних публікацій на освітянські теми роман «Борозною любові» став важливою спробою авторки заявити про себе на ниві художнього письма. Адже нині це не той шлях, який дозволяє отримати матеріальний зиск, але він дає змогу заявити про себе, свою духовність, висловити власну думку в осмисленні минулого, висвітленні сутності сьогоденного буття в умовах далеко не українського урядування.

Галина Марчук йде своєю «борозною», немов підтверджуючи народну мудрість, що досвідчений кінь борозни не псує.

І ось читач має змогу познайомитись з новим творчим напрацюванням Галини Марчук — у видавництві «Український пріоритет» вийшла її книга «Три долі», де вміщено три повісті і три оповідання. І знову ціла серія картин і образів з нашого бурхливого і невпорядкованого життя, глибоких і точних авторських роздумів, доль «маленьких українців», які не виступають з трибун, але щодня «пруть плуга», забезпечуючи своє виживання. При цьому вони виконують високу місію носіїв добра, справедливості, любові і віри. Це можна назвати аналітичною фотографією сучасної дійсності чи романтичним реалізмом.

Герої авторки — земляки-селяни, студенти, учні, підприємці, інженери, військові, чиновники, ну і, звичайно, колеги — вчителі. Із життя кожного вихоплюється найбільш характерне, сутнісне, що є близьким і зрозумілим, змушує співпереживати.

Не будемо переказувати зміст творів — їх слід прочитати, щоб переконатися, наскільки вони цікаві й актуальні. І вже взявшись за книгу, читач не має сили відірватися від тексту. У кожному творі добро і зло йдуть поруч. Але правда добра перемагає. І сюжет завжди таїть у собі інтригу, не залишає читача байдужим, а часом і на сльозу навертає. Адже кожний талановитий учитель, до того ж письменник — психолог, володар почуттів людських.

Ось як про це щиро написала у короткій передмові до книги «Три долі» землячка авторки Ніна Матвієнко: «...Я тримаю в руках книгу-сповідь Галини Марчук і бачу у вікні запалену свічку для заблуканих, загублених у вирі життя. Та свічка кличе на гостину до автора... Ті спогади зачіпають за душу. Я знайшла в них і свою долю, і долю моєї матері, і ще долі багатьох матерів, які колись були і дівчатами, і дівчатками... І саме для тих янгольських душ, котрі здатні любити і жити по совісті, на землі горить вогник».

Приємно усвідомлювати, що зранена Чорнобилем земля — Житомирщина — не скорилася. Вона відроджується й дарує нам свої самобутні таланти.